Не вороги

Розділ 14 — Не вороги

Усе було ніби в тумані. Образи останнього бою, обличчя товаришів і прощання біля металевих воріт зливалися в одну розмиту картину. Їдкий кіптявий дим дер горло. Поранена дівчина важко закашлялася, так і не прийшовши до тями, і кашель гулкою луною розійшовся по стінах напівзруйнованої цегляної будівлі.

— Кх-кх… Гей, Олі! Ти там багаття розпалюєш чи вирішила нас усіх димом із лісу витравити? — долинув ззовні голос Майкла.

Невеликий будинок із червоної цегли стояв посеред лісу. Його старі стіни давно вкрилися мохом, а замість даху на них лежала величезна бетонна плита. Одна зі стін обвалилася, залишивши після себе купу цегли, через яку тепер було важко пробратися всередину.

— Ну вже пробач! Сам бачиш, усе навколо мокре. Де я тобі сухі гілки знайду? Добре, що взагалі розпалила, — невдоволено обурювалася Олівія, стоячи навколішки біля багаття. Вона раз у раз дула на сирі гілки, прибирала з обличчя волосся, щоб воно не потрапило у вогонь, і кашляла від густого диму. — Краще б допомогли. І навіщо ви взагалі цим займаєтеся? Залишили б їх там, як учили, і все.

— Учити вас ще й учити, — важким голосом промовив Майкл. — Павле, бери за руки й понесли. Цього здорованя я сам не дотягну.

Майкл із Павлом зняли з воза бездиханне тіло одного з чужинців і понесли його за дім.

— А якщо тобі потрібна допомога, он Рейна попроси. Може, хоч до тями прийде, а то якийсь блідий ходить. Напевно, вперше стільки трупів побачив.

Рейн стояв біля воза, роздивляючись незвичну кристальну зброю чужинців. Нудота то підступала до горла, то відступала. Сем, який був поруч, із захватом крутив у руках кристальні дуали, але виглядав при цьому наче сам не свій. Блиск прозорих клинків ніби манив його, а очі затягнула виразно помітна скляна пелена. Це водночас лякало Рейна і змушувало захоплюватися мужністю Сема — здавалося, мерці, що лежали поруч, зовсім його не тривожили.

— Олівіє, я майже закінчив обробляти рани! Зараз зміню пов’язки й допоможу! — вигукнув Лука з дому.

Він обережно вибрався назовні, насилу переставляючи втомлені ноги по битій цеглі, обійшов дім і попрямував через невеликий лісок до дощового озера біля підніжжя гори.

— Ой, Павле, пробач, не помітив тебе, — Лука ледь не врізався в Павла, який стояв за деревом і переводив подих.

— Як вона там? Хоч жива?

— На все воля Удгалли. Сильного жару наче немає.

— Та куди вона дінеться? — промовив Майкл, продовжуючи поглиблювати яму неподалік. — Раз із Оксисом упоралася і до останнього трималася, значить, не проста зайда. З такою чужою треба бути обережніше. А ти, Павле, копай, годі відпочивати. Скоро зовсім стемніє. До темряви треба позбутися запаху крові й трупів, інакше наступною їжею Оксисів станемо ми.

Незрозуміла чужа мова долинала до дівчини крізь шум у голові й знову розчинялася у важкому забутті. Їдкий дим продовжував дряпати горло, але тепер до нього домішувалися запахи крові, вологої землі й незнайомих трав. Десь за стіною лопата з глухим стуком врізалася в землю.

Дівчина повільно прочинила очі. Над нею розпливалася закіптюжена сіра плита, що заміняла зруйнованому дому дах. Спроба поворухнутися відгукнулася болем у всьому тілі. Вона тут же знову стулила повіки й завмерла, намагаючись дихати якомога рівніше.

Чужі голоси. Незнайоме місце. Її зброї поруч не було.

Ззовні почувся скрип воза, а потім важкі кроки. Крізь вії дівчина побачила, як двоє чоловіків зняли одне з безжиттєвих тіл її товаришів і понесли його за будівлю. Вона ледь не спробувала підвестися, але тіло не слухалося. Довелося й далі прикидатися непритомною.

Невдовзі хтось обережно перебрався через биту цеглу й увійшов усередину. Лука поставив поруч посудину з водою, опустився біля дівчини й почав міняти просяклі кров’ю пов’язки, обережно наносячи на рани щось липке й холодне. Вона терпіла, не ворушачись, поки його руки торкалися плеча й боку. Але коли Лука підняв край чорного плаща й потягнувся до її ноги, дівчина різко розплющила очі й з останніх сил ударила його п’ятою в груди.

— Ǎgur̗nam! No dǔtug mi! Hǎur dǔkru ka en mi am̗sot̗nam!

Дикун! Не чіпай мене! Краще вбий, як і моїх побратимів!

Тремтячими від слабкості руками вона потягнулася до пояса й вихопила невеликий металевий предмет — майже квадратний, із заокругленим краєм і безліччю дрібних отворів на одному боці.

— Ev̗zor! Ev̗zor! Vena dǔkav! Am̗gom̗nam dǔmo. Mi vun. Zan pom. Dǔrav!

Тривога! Тривога! Вена викликає! Загін загинув. Я поранена. Потрібна допомога. Відповідайте!

Вона завмерла, очікуючи відповіді, але металева коробочка мовчала.

Лука відповз після удару, схопив спис і спрямував його на дівчину.

— Тупа Тету! Я допомогти тобі намагався! Майкле! Майкле, вона прийшла до тями і, схоже, налаштована вороже!

За домом почувся глухий удар, ніби щось важке впало на землю, а слідом — кроки, що наближалися. Майкл і Павло швидко вбігли всередину.

— Тихо, тихо… Заспокойся, ми не скривдимо тебе, — Майкл повільно підійшов ближче, тримаючи руки перед собою і плавно опускаючи їх згори вниз.

— No dǔrǔne, ǎgur̗nam!

Не підходь, дикуне! — голосно закричала дівчина.

Її руки затремтіли ще сильніше. Вона кілька разів струснула металеву коробочку, не отримавши жодної відповіді, а потім жбурнула її в Майкла. З останніх сил підібгавши до себе ноги, дівчина закрила голову руками, ніби чекала, що зараз має статися щось страшне.

— Ти чим її так налякав, Луко? — Майкл зупинився й жестом наказав тому опустити спис.

— Та нічим я її не лякав! Вона сама на мене накинулася!

— Тихо, заспокойся, — продовжив Майкл і повільно присів неподалік. Він узяв бурдюк із водою й спробував простягнути його дівчині.

Та тремтіла й неспокійно озиралася на всі боки, намагаючись знайти хоч щось, чим можна було б захиститися. Коли Майкл наблизив бурдюк, вона різко вибила його з рук.

— Марно. Вона скажена і говорить якось дивно. Може, у неї з головою того? — Павло підняв бурдюк і передав його Майклу.

У цю мить усередину ввійшла Олівія, тримаючи в руках палаючий смолоскип.

— Та ви її лякаєте, не бачите? Троє мужиків оточили поранену дівчину — тут би і я злякалася.

Олівія забрала в Майкла бурдюк, відкрила його й зробила невеликий ковток, показуючи, що всередині звичайна вода. Потім присіла і знову простягнула його дівчині.

— Я Олівія, — промовила вона, вказавши пальцем на себе. Потім по черзі показала на решту: — Павло. Майкл. Лука.

Ззовні знову почулися кроки, і в дім увійшли Рейн із Семом. Сем тримав у руках один із кристальних дуалів і так уважно вдивлявся в прозорий клинок, що, перебираючись через биту цеглу, ледь не впав.

— Dǔgir̗ou sa mi!

Віддай! Це моє! — дівчина різко потягнулася до зброї, чим налякала Сема.

— Семе, поверни їй дуал. Може, зі зброєю вона почуватиметься в безпеці й трохи заспокоїться, — промовив Майкл, відступивши ще на крок. — Тільки будь обережний.

Сем повільно підійшов і простягнув їй зброю руків’ям уперед. Дівчина тут же вихопила дуал і притиснула його до грудей.

— То як тебе звати? — знову запитала Олівія, вказавши пальцем спочатку на себе, а потім на дівчину. — Я — Олівія.

— Vena! — відповіла дівчина, показавши спочатку на себе, а потім на Олівію. — A Olivia!

— Не «а Олівія», а просто Олівія. О-лі-ві-я! — засміялася та, тримаючи в руках бурдюк із водою.

Вена взяла його однією рукою, не випускаючи притиснуту до себе зброю. Спершу понюхала воду, потім уважно оглянула бурдюк і обережно спробувала, ніби перевіряючи, чи вона не отруєна. Переконавшись, що небезпеки немає, дівчина почала жадібно пити.

— Ну, точно житиме. Олі, залишся з Лукою і приглядайте за нею, але тримайте дистанцію. Мало що ще викине. А ви, бездільники! — Майкл дав потиличника Сему й замахнувся на Рейна. — Ідіть до багаття. Воно вже й без вас розгорілося. Посмажте м’ясо. Не будемо мучити її питаннями, нехай заспокоїться й відпочине. Сама потім розповість, що і як. Зрозуміти б ще хоч щось…

Майкл із Павлом знову пішли за дім. За звуками, що долинали звідти, було зрозуміло, що вони продовжили ховати загиблих. Щоразу, коли лопата з глухим стуком врізалася в землю, Вена здригалася й сильніше притискалася до стіни, щось нерозбірливо бурмочучи собі під ніс.

— Am̗gur̗nam…

Що саме це означало, ніхто не зрозумів, але навряд чи вона промовляла лагідні слова подяки.

Коли Майкл із Павлом закінчили, вони повернулися в дім до Олівії й Луки. Обоє важко дихали, а долоні почервоніли від довгої роботи з лопатою.

— Луко, дай-но мені тієї мазі, якою ти її обробляв, — попросив Майкл, розглядаючи натерті на руках мозолі. — Ще трохи, і сам до тебе на перев’язку ляжу.

Лука простягнув йому невелику баночку. Майкл зачерпнув пальцем трохи липкої суміші й почав обережно втирати її в долоні.

— Добре хоч віз уже без товару був, — промовив він. — І лопату з собою взяли. Довелося б просто закласти тіла камінням — надовго це запах не приховало б.

Він повернув голову в бік багаття.

— Рейне! Семе! Ви там скоро?

— Ще трохи! — долинула відповідь Сема.

У нічній тиші здалеку пролунав протяжний крик Оксиса. За кілька митей йому відповів другий, а потім десь іще далі — третій. Звуки вільно розносилися над притихлим лісом, через що здавалися набагато ближчими, ніж були насправді.

Вена різко здригнулася й сильніше притиснула до себе зброю.

— am̗aěpir̗el. am̗aěpir̗el.

Птахи… птахи… — квапливо пробурмотіла вона своєю мовою, тривожно вдивляючись у темряву за зруйнованою стіною.

Невдовзі Сем увійшов усередину, несучи кілька шматків смаженого м’яса. Він трохи перетримав їх над вогнем: краї почорніли, а від одягу й волосся самого хлопця відчутно пахло димом. Підійшовши до Вени, він першим простягнув їжу їй.

Дівчина обережно взяла м’ясо вільною рукою, але їсти не стала. Вона уважно стежила за оточенням, ніби чекала, що станеться далі. Лише коли Сем повернувся до багаття і решта почали вечеряти, Вена понюхала шматок, обережно відкусила й почала повільно жувати.

Над лісом знову прокотився крик Оксиса.

Цього разу дівчина ледь не схопилася. Біль тут же змусив її осісти назад, дуал вона вже тримала перед собою обома руками, готуючись захищатися.

— Тихо, вони далеко, — Майкл повільно наблизився, але, побачивши нерозуміння в її очах, зупинився. — Звісно… Чого це я.

Він підняв із землі уламок цеглини й присів біля невеликого вогнища всередині будівлі, яке служило радше джерелом світла, ніж тепла. На освітленій вогнем землі Майкл провів довгу лінію, зображаючи дорогу, а потім намалював залізну повозку, біля якої вони знайшли дівчину. Після цього вказав на малюнок, потім витягнув руку в бік дороги й показав пальцями велику відстань.

— Там, — промовив він, знову вказавши вдалечінь. Потім торкнувся землі поруч із собою. — А ми тут.

Вена насторожено спостерігала за його рукою. За кілька митей вона перевела погляд на малюнок, потім на темний ліс і потроху опустила зброю.

Коли вечеря закінчилася, у невелике вогнище всередині будівлі підклали кілька палаючих полін із зовнішнього багаття. Вогонь тут був уже більше потрібен для тепла, ніж для світла: слабкі язики полум’я вихоплювали з темряви закіптюжені цеглини, обличчя людей, що сиділи довкола, і прозорі клинки, складені неподалік від воза.

Рейн уже довго розглядав зброю чужинців, то підносячи один із дуалів ближче до вогню, то повертаючи його іншим боком. У глибині кристала спалахували й тут же зникали тьмяні відблиски.

Усе одно не розумію. Матеріал такий самий, як у наконечниках із сердець звірів. Тільки кристалів такого розміру не буває. Значить, вони якось з’єднують їх або змушують рости, — думав він.

— Гарне, — промовив Сем, який сидів поруч і не відривав погляду від прозорого клинка. — Я б теж хотів собі таке.

— Звісно, хотів би. Така зброя, мабуть, цілий статок коштує, — відповів Рейн і тут же прикусив язика, зрозумівши, що дарма сказав це вголос.

— Рейне, ти й тут без торгівлі не можеш? — усміхнулася Олівія. — Спробуй спитати. Може, Вена поступиться тобі другим клинком за пару зелених.

Кілька людей тихо розсміялися. Вена не зрозуміла їхніх слів, але насторожено подивилася в бік зброї й міцніше притиснула до себе повернений дуал.

— Аm̗gur̗nam ka can dǔtug dat ěmet̗kru am̗Jean.

Дикуни… Як ви можете торкатися зброї Джеанів? — тихо й невдоволено пробурмотіла Вена собі під ніс.

— Усе, досить милуватися, — промовив Майкл, помітивши її невдоволення. — Першими чергують Рейн і Сем. Один стежить за дорогою і лісом, другий — за домом і вогнем. Решта сплять.

Коли розмови стихли, люди почали влаштовуватися на нічліг просто на землі, підстеливши плащі й усе, що знайшлося на возі. Лука ще раз перевірив пов’язки Вени, не наближаючись до неї без попередження, після чого ліг неподалік від Олівії. Майкл розташувався біля зруйнованої стіни, поклавши арбалет поруч із собою. Вена залишилася біля дальньої стіни, не випускаючи зброї з рук.

Вона довго сиділа нерухомо, вслухаючись у чуже дихання й рідкі голоси дозорних. Рейн час від часу обходив дім, вдивляючись у темний ліс, а Сем сидів біля входу, але дедалі частіше повертав голову до кристальних клинків, що лежали біля воза.

Вичекавши, поки кроки Рейна віддаляться, а Сем перестане тупцювати на місці й піде в інший бік, Вена повільно підвелася. Ноги тремтіли, кожна рана відгукувалася болем, але вона все ж дісталася до зруйнованої стіни й обережно перебралася через розсипану цеглу.

За домом було темно. Лише слабке світло вогнища пробивалося назовні й ледь освітлювало найближчі дерева. Місяць майже не допомагав: його світло насилу просочувалося крізь густе переплетення гілок. Спираючись на дуал, Вена зробила кілька кроків і зупинилася.

Перед нею лежали свіжі могили. Земля на них була акуратно розрівняна, а зверху покладене каміння, щоб хижаки не змогли дістатися до тіл. Ніхто не залишив її товаришів гнити біля дороги. Їх не роздягли й не кинули на поживу звірам.

Вена повільно опустила погляд. Люди, яких вона прийняла за дикунів і вбивць, поховали загиблих як своїх.

Постоявши трохи, вона спробувала піти далі, але ноги почали підкошуватися. Зробивши ще кілька кроків, дівчина ледь не впала і тільки в останню мить втрималася, обіпершись обома руками на руків’я дуала. Обернувшись, вона побачила Майкла.

Він стояв біля дому й мовчки спостерігав за нею. Не наближався і не тримав у руках зброї. Вена насторожено випросталася, чекаючи, що він спробує повернути її, але Майкл лише розвів руки в боки, а потім указав у темряву, показуючи, що вона вільна й може піти.

Після цього він затиснув пальцями ніс, показав на могили, зобразив руками широкі крила й указав у бік лісу. Потім знову закрив ніс і провів долонею над землею.

Вена подивилася на могили. Тепер вона зрозуміла: тіла сховали разом із запахом крові, щоб хижі птахи не знайшли їх і не повернулися сюди.

Сили остаточно покинули її. Дівчина опустилася на землю, усе ще спираючись на клинок. Плечі затремтіли, а по щоках потекли сльози, які вона більше не могла стримувати.

Майкл повільно підійшов і простягнув руку, але не торкнувся її. Вена якийсь час дивилася на його розкриту долоню, потім обережно взялася за неї. Він допоміг їй підвестися й відвів назад у дім.

Біля входу Майкл зупинився й подивився на дозорних.

— Ви чим тут займаєтеся? — рявкнув він так голосно, що всередині будівлі одразу заворушилися розбуджені люди. — Як вона повз вас вийшла?

— Я за лісом стежив! — почав виправдовуватися Рейн. — За тим, що відбувається всередині табору, мав дивитися Сем.

— Нічого подібного! — обурився Сем. — Ти сказав, що обходиш дім з усіх боків!

— Я сказав, що перевірю дорогу!

— Тихо обидва! — Майкл ледь стримувався, щоб не дати кожному по потиличнику. — Якби вона вирішила не піти, а перерізати нас уві сні, ви б теж сперечалися, хто мав дивитися? Один стежить за лісом, другий — за людьми всередині. Це було настільки складно запам’ятати?

Рейн і Сем винувато замовкли. Решта, переконавшись, що небезпеки немає, знову почали вкладатися. Майкл допоміг Вені сісти біля стіни, після чого ще якийсь час стояв біля входу, невдоволено поглядаючи на дозорних.

Ніч тривала. Ліс поступово знову занурився в тишу, лише зрідка порушувану далекими криками Оксисів. Але Рейн уже не міг заспокоїтися. Він раз у раз озирався на віз, біля якого лежала зброя загиблих. Світло від вогнища відбивалося в прозорих клинках, змушуючи їх мерехтіти в темряві.

Думка схопити хоча б один дуал і піти до світанку не покидала його. Така зброя могла зробити його багатим. Можливо, навіть найбагатшим торговцем серед Вовків.

Але варто було з лісу долинути черговому протяжному крику Оксиса, як Рейн сильніше стискав руків’я свого батога й підсувався ближче до вогню. Бажання володіти кристальним клинком було великим, однак страх залишитися самому серед нічного лісу поки виявлявся сильнішим.

Ніч добігала кінця, і дозор устиг змінитися. Під ранок Вена нарешті заснула. Майкл тим часом готував м’ясо, не бажаючи знову їсти обвуглені шматки, а Олівія з Павлом пішли оглянути околиці й переконатися, що шлях безпечний.

— Майкле, а що далі? Вона поїде з нами? — запитав Сем, опустивши очі й усе ще відчуваючи провину за нічний проступок.

— Та Удгу його знає. Мені й вас цілком вистачає. Захоче — поїде з нами, там її підлікують, а потім нехай іде на всі чотири боки.

Почувши це, Рейн помітно пожвавішав. Значить, у нього ще залишався шанс підзаробити. Можливо, вдасться обміняти їжу й ліки на зброю — тоді й кристали йому більше не знадобляться.

Подув прохолодний ранковий вітер, і з-за дому почулися кроки. Майкл обернувся, вирішивши, що повернулися Олівія з Павлом. Але наступної миті в його очах майнув страх, а рука сама потягнулася до арбалета, що лежав поруч.

Сем, який стояв спиною до дому, не розумів, що відбувається, і все ще намагався щось сказати. Майкл другою рукою різко відштовхнув його вбік і спрямував арбалет на незнайомця.

Біля дому стояв міцний коротко стрижений чоловік у важкому чорному плащі, схожому на плащ Вени. Під ним виднілася багатошарова шкіряна броня, вкрита ременями й металевими заклепками. За плечем був закріплений арбалет, а на поясі висіли кристальні болти й довгий прозорий клинок. Обличчя незнайомця вкривала коротка щетина, а старий глибокий шрам тягнувся від лоба через ліву брову й осліпле око, затягнуте білястою пеленою. Однією рукою він міцно утримував Олівію перед собою, а іншою притискав до її горла короткий кристальний ніж.

— Ǎsa du̗ur.

Гей, вставай! — промовив він, на мить повернувши голову до сплячої Вени, але тут же знову подивився на Майкла.

— Am̗gur̗nam, sha tum ud ǎsa dǔkel?

Дикуни, що ви з нею зробили?

— Гей, гей, заспокойся. Відпусти дівчину, твоя подруга просто спить, — Майкл намагався говорити дружелюбно, але арбалета не опускав.

— Vena!

Вена!

Гучний голос чужинця розбудив дівчину, і та від несподіванки різко здригнулася.

— Dǔfen lǒtok lǒsha dǔsom du̗ur.

Знайшла місце, де поспати. Підіймайся, — роздратований голос чужинця рознісся всім лісом.

— Bor dǔnuk Bogdar!

Бор, Богдар! — тонким, хрипким голосом промовила Вена.

— Am̗sa no am̗zǎnam.

Вони не вороги.

— No zan̗ha. Lǒsha am̗nam?

Неважливо. Де люди? — Бор ще сильніше стиснув Олівію.

Від незрозумілих слів чужинців напруга лише наростала. По спині Майкла почав стікати холодний піт.

— Om mǒha. Am̗sa dǔhǎret mi.

Усі мертві. Вони врятували мене, — відповіла Вена.

— Ev̗zǎlu. Ka dǔsav̗kan fo am̗Jean?

Ганьба. Як пояснишся перед Джеанами? — буркнув чужинець і сплюнув убік.

Потім він знову подивився на Майкла.

— Я не хотіти зла. Я забрати товариша і йти. Потім відпускати дівчина.

Знайома, нехай і ламана, мова дала хоч краплю надії.

Вена повільно підвелася і, накульгуючи, підійшла до Бора. Потім указала рукою на віз, де лежала зброя загиблих.

— Ганьба, — повторив Богдар.

Не прибираючи ножа від горла Олівії, він неохоче передав її Вені.

— Ми забрати і свій зброя, — промовив Богдар, дивлячись на Майкла.

Він підійшов до воза й почав збирати зброю товаришів, закріплюючи клинки то на поясі, то за спиною.

У кущах щось заворушилося, і з-за гілок показався Павло. Богдар відреагував миттєво: вихопив ще один короткий ніж і метнув його в бік юнака. Кристальний клинок із різким свистом увійшов у дерево, наче в м’яку землю. Павло здригнувся й мимоволі натиснув на спуск.

Стріла пролетіла біля волосся Вени, вдарилася об цегляну стіну і, відскочивши, полетіла вбік.

— Тихо! Тихо, заспокоїлися! — крикнув Майкл. — А то ми зараз тут одне одного переб’ємо. Відпустіть нашу подругу, забирайте свого товариша й провалюйте. Нам чужого не треба. Теж мені подяка за порятунок!

— Павле, вийди з лісу й опусти арбалет! — наказав Майкл, повільно спрямовуючи свою зброю до землі.

Богдар уважно простежив за його рухом, потім коротко цикнув Вені, наказуючи відпустити дівчину.

Щойно відчувши, що її більше не тримають, Олівія рвонула в бік Рейна й Сема. Ті стояли з відкритими ротами й виряченими очима, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувалося.

— Олі, ти ціла? — долинув із лісу голос Павла, який до наказу Майкла продовжував тримати чужинця на прицілі.

— Ціла, — коротко відповіла вона, не зводячи очей із Богдара.

Той повільно зняв із плеча арбалет і закріпив на його місці меч. Потім підійшов до Вени і, затуливши її собою, почав обережно відтісняти до лісу.

— Dǔru vez. Dat lǒwǎru.

Пішли швидше. До річки.

Не зводячи погляду з Майкла, Богдар продовжував задкувати слідом за Веною.

— Думати, більше не бачити тебе, дикун.

Вена повільно зникла серед дерев. Богдар ще кілька митей тримав Майкла на прицілі, потім ступив у ліс і так само непомітно зник, як і з’явився.

Усі разом опустилися на землю й шумно видихнули.

Кінець розділу.