По той бік тунелю

Розділ 13 — По той бік тунелю

У домі глави, після короткого дзвону розбитого посуду, що долинув звідкись здалеку, розмови стали тихішими. Кілька голосів ще перемовлялися між собою, але вже без колишньої різкості — обережно, упівголоса, ніби кожен зважував сказане.

— Тепер мені зрозуміло, — Майкл поставив кухоль на стіл, підвівся, вийшов на балкон і зупинився біля Міри, обіпершись на поручні. — Я ще біля входу в поселення вчув різкий запах вугілля, помітив стовпи диму й зрозумів, що кузні у вас працюють без зупинки. Думав, готуєтеся до зими. Та й воїнів у скелях над входом у кам’яну печеру побачив. Добре сховалися. Навіть не одразу зрозумів, що за нами спостерігають. А коли ми зупинилися перед тунелем… остаточно переконався.

Рейн здивовано підняв голову.

— Стій… То ти зупинився тоді не тому, що втомився?

— Звісно ні, — спокійно відповів Майкл. — Я чекав. Хотів зрозуміти, хто стежить і чи безпечний прохід у печеру. Якби ніхто не з’явився і нічого не змінилося, значить, із поселенням щось сталося. Але варто було нам постояти кілька хвилин, як у скелях майнула тінь, і я впізнав нашивку Вовків. Тоді зрозумів — нас уже ведуть.

Рейн недовірливо подивився спочатку на Майкла, потім на Міру.

— Зачекай… Нас справді весь цей час бачили? Я ж тут виріс… Я нікого не помітив.

Міра тихо розсміялася.

— Бо це і є їхня робота. Не помічати дозорних мають не тільки чужинці, а й свої.

Вона підійшла до однієї з шаф і дістала стару металеву трубу завдовжки майже з руку.

— Давні люди залишили нам не тільки цей тунель, — сказала Міра. — Зовсім недавно наші мисливці виявили всередині гори старі проходи й систему таких труб. Спершу ніхто не розумів, навіщо вони потрібні. Але після того, як ми побачили схожу систему в поселенні Ручая, швидко здогадалися, як її можна використати.

Вона провела долонею по потемнілому металу.

— Після того, що сталося із Зеленою Травою, ми виставили біля тунелю постійних дозорних. Тепер вони передають сигнали прямо в поселення. Поки ви ще тільки підходили до входу, я вже знала, скільки вас, чи є віз і хто веде групу.

Міра з легкою усмішкою подивилася на Майкла.

— Зізнаюся, я не очікувала, що ти помітиш наших мисливців. Схоже, їм ще є над чим працювати.

— Не хвилюйся. Я не побачив, де саме вони сиділи, і не зміг би порахувати, скільки їх було. Просто відчув, що за нами спостерігають. От і вирішив зупинитися, щоб переконатися.

— І цього вже достатньо, — кивнула Міра. — Добре, що Ворони наші союзники. Інакше за таку спостережливість тебе довелося б убити. Одразу видно досвідченого мисливця.

Вона повернулася до столу.

— А тепер розповідай, навіщо завітав. І не кажи, що тільки заради кількох мішків зерна чи звичайного товару. А якщо ти й справді привіз скло, то це був надто необдуманий ризик — вести його через гори такою малою групою після того, що сталося із Зеленою Травою.

Майкл розгорнув список, який ще перед дорогою дала йому Сара.

— Саме тому я і тут. Людей у нас стало майже втричі більше. Поки запасів вистачає, але до зими їжі знадобиться значно більше. Сара вже збільшила посіви, і якщо рік буде врожайним, виникне інша проблема — де все це зберігати.

Він подивився на список.

— Нам потрібні саджанці плодових дерев, насіння овочів і все, що можна встигнути посадити вже цієї весни. А ще треба заздалегідь готуватися до осені. Ваші підземні сховища зможуть прийняти куди більше врожаю, ніж наші, але взимку возити припаси через гори надто небезпечно. Тому більшу частину запасів доведеться перевезти до вас ще до перших снігів.

Він на мить замислився.

— Поки я тут, наш глава Калеб і Нейра шукають спосіб розширити власні склади, щоб у майбутньому Ворони менше залежали від ваших сховищ. Але за один сезон таке не збудуєш.

Міра мовчки кивнула й почала перелічувати, що із запасів Вовків вони зможуть виділити вже зараз.

У цей час Сем, Лука, Павло й Олівія вже давно зникли серед торгових рядів, із цікавістю розглядаючи кожну незвичну річ, яку тільки могли знайти на ринку.

Поки Лука з Семом розглядали одяг, Павло й Олівія попрямували до зброярської частини ринку. Залишившись нарешті з Олівією майже наодинці, нехай і серед натовпу, Павло відчув полегшення. Жест Рейна зачепив його. Йому теж хотілося піднести Олі знак уваги, тільки якийсь цінніший і особистіший. Лагеренці, які Нейра вручила йому перед виходом, були дуже доречні.

— Арбалети, особливі стріли, яких ви раніше точно не бачили, сагайдаки, кріплення, ремені! — голос торговця різав вуха, але вибір, металеві сплави й візерунки на зброї одразу привернули увагу Олівії.

Прилавок був усипаний дивовижами для стрільби: рогатками, арбалетами, луками, сагайдаками й різними дрібними пристроями. Погляд Олі майже одразу зупинився на м’якому сагайдаку з дерев’яно-металевою оправою.

— І скільки ж коштує така краса? — запитала вона.

Торговець тут же перемкнув увагу на Олівію й Павла, швидко оцінюючи їх за одягом і зброєю. Він дістав список товарів, удав, ніби шукає ціну, трохи подумав і тільки потім відповів:

— Десять синіх. Чудовий товар. Новинка. Багато стріл вміщує, зручний, міцний.

— Ой, ні, надто дорого. За таку ціну в нас у поселенні можна три таких купити.

Сагайдак Олі явно сподобався, але вона розвернулася й удала, що втратила до нього інтерес.

— Дев’ять, дешевше продати не можу. Та й такої новинки ні в кого точно немає, це унікальний сагайдак, — торговець узяв його в руки й почав демонструвати. — Його можна носити і на спині, і на поясі. Для швидкої стрільби й полювання дуже зручно: за гілки не чіпляється, з-за укриття майже не видно.

— Зате по землі добре тягнутиметься, — кинула Олі.

Розуміючи, що таких Лагеренців у неї все одно немає, вона розвернулася й пішла дивитися далі, а Павло залишився біля прилавка.

— Молодий чоловіче, купіть своїй дівчині такий чудовий сагайдак. Їй він точно припав до ока. Я, як людина, тричі одружена, знаю, про що говорю.

Павло вже був готовий погодитися, але тут йому в очі впав набір для арбалета. Торговець одразу помітив його погляд.

— О-о, бачу, у вас око наметане. Це модифікація для арбалета. Підвищує точність і дальність, дозволяє використовувати два види снарядів: стріли й болти. З такою річчю ви одразу станете куди небезпечнішим на полюванні й зможете бити більшу дичину. А якщо купите в нас, майстер встановить усе зі знижкою. Усього п’ятнадцять синіх разом із роботою. І зроблять швидко, за день.

Очі Павла загорілися. Це була рівно та сума, що лежала в нього із собою. Але чекати цілий день і при цьому нічого не купити Олівії йому зовсім не хотілося.

— А без роботи майстра за скільки віддасте?

— Ну… думаю, за дев’ять міг би, — невдоволено відповів торговець, кривлячи носом і прибираючи комплект назад на полицю.

— А разом із сагайдаком?

— Вісімнадцять. Ти що, рахувати не вмієш?

Павло дістав монети й почав демонстративно перераховувати їх на долоні. Потім насупився, перерахував ще раз, порився в кишені й важко зітхнув.

— Ех, не вистачає. Піду ще десь подивлюся. Може, дешевше знайду.

Він уже збирався йти й наздоганяти Олівію, але торговець, побачивши, що втрачає покупця з грошима, почав щось бурмотіти собі під ніс. Потім голосно зітхнув і махнув рукою.

— Гаразд, куди вас подінеш, молодих. Тільки заради вас, так уже й бути, поступлюся. Цього разу продам майже без прибутку. Може, з такою покупкою на полюванні більше заробиш. Але знижки в майстра вже не буде! І тільки спробуй комусь сказати, що купив у мене так дешево.

Торговець дістав набір для арбалета, поклав поруч сагайдак і простягнув руку, очікуючи Лагеренці.

Думаючи, що впіймав удачу за хвіст, Павло швидко віддав монети, схопив покупку обома руками й радісно поспішив до Олівії.

— Допоможеш потримати? — підійшовши до неї, запитав він.

Павло почервонів так сильно, ніби збирався зізнатися в чомусь страшному, але з усіх сил удавав, що нічого особливого не відбувається.

Олівія подивилася на речі в його руках і вирішила, що він купив щось для себе.

— Угу, — тихо відповіла вона й узяла частину покупки, чекаючи, поки Павло прибере набір у рюкзак.

— А це тобі, — швидко сказав він, відвернувшись від збентеження й намагаючись закинути рюкзак на плече. — Ну… якщо хочеш.

Олівія завмерла.

Кілька митей вона просто дивилася на сагайдак, не знаючи, що сказати. Це був перший такий дорогий подарунок у її житті. Вона не розуміла, чи можна прийняти його, чи треба відмовитися або хоча б удати, що все не так важливо.

— Павле… — тихо промовила вона, але слова ніби застрягли в горлі.

Потім, майже розгубившись, Олі ступила до нього, обійняла зі спини й прошепотіла:

— Дякую.

Павло завмер на місці.

А коли Олівія швидко поцілувала його в щоку, уже почервоніла сама. Не чекаючи, поки він щось відповість, вона притиснула сагайдак до себе й побігла до поручнів, що огороджували озеро.

Павло ще кілька хвилин стояв на місці, потираючи щоку. Він боявся обернутися — ніби якщо подивиться на Олівію, виявиться, що все це йому тільки здалося. Рюкзак звисав із плеча й повільно сповзав по руці, але тепер він здавався неважливим, як і речі всередині нього.

— Гей, Павле. Павле!

До нього підійшли Лука й Сем.

— Дивись, що я собі купив, — Лука із задоволеним виглядом показав червону оплітку, уже прив’язану біля основи наконечника списа. На тонкому шнурі погойдувався невеликий кулон.

— Усього за одну синю. Бачив? Одразу краще виглядає. А ти щось пригледів?

Лука дивився на Павла, очікуючи бурхливої реакції, але той продовжував стояти нерухомо.

— Павле, гей, ти чого? — Лука насупився. — А Олівія де?

Від самого лише імені Олівії Павло почервонів ще сильніше.

— Тобі погано? — занепокоївся Лука. — Це, напевно, через те, що ми в печері. Або рани турбують? Гей, Паш…

Тут у розмову втрутився Сем. Він підійшов ближче і, помітивши, що Павло весь червоний і не відповідає, спершу приклав долоню до його чола, а потім спробував перевірити жар губами.

— Гей, ти чого! Зовсім, чи що? — Павло нарешті прийшов до тями й відсунув Сема.

— Я чого? Це ти чого, — щиро здивувався Сем. — Я хотів дізнатися, чи жару в тебе немає. Ми тут кричимо, а ти стоїш і не відповідаєш. Та й червоний увесь. Може, ти голодний? М’ясо на паличці будеш? Ми там бачили, пахло та-а-ак здоровсько.

— А що Олі? Не знаю… Вона була за мною!

— Та яка Олівія, їсти будеш? — Сем усе ще дивився на Павла з підозрою. — У тебе точно все добре?

— А… так, буду. Якщо пригостите.

Павло поправив рюкзак, обернувся, але Олі за його спиною вже не було. Усе ще ніби в тумані, він пішов за Лукою і Семом, намагаючись зрозуміти, що взагалі щойно сталося.

Купивши чотири порції й помітивши Олі біля води, хлопці попрямували до неї. Сем, як завжди у своєму веселому настрої, простягнув Олівії м’ясо на рожні.

— Пригощайся.

Після цього він заліз на поручні й сам узявся наминати свою порцію за обидві щоки.

Озеро посеред печери було таким красивим, що, поки вони їли й дивилися на воду, шум ринку позаду ніби поступово стихав. Павло й Олівія лише раз перезирнулися, знову почервоніли й тут же відвернулися, продовжуючи дивитися на озеро.

— О, бачу, ви тут і без мене добре розібралися. Уже навіть обідати почали.

До них підійшов Майкл і, не питаючи, відкусив трохи м’яса з палички Сема.

— Не-а, більше не дам, — Сем притиснув паличку до себе, але без злості, радше жартома. — Ходімо краще мені ще одну купимо.

— Бачу, вам вовчий делікатес із жаб сподобався.

Олівія мало не вдавилася, але, подивившись на Павла, так нічого й не сказала.

— Так, давно я тут не був, — Майкл усміхнувся. — А смак такий самий. Щоправда, до нього треба звикнути.

— Що, уже їдемо назад? — запитав Лука як ні в чому не бувало, виставляючи спис так, щоб Майкл помітив червону стрічку біля наконечника.

— Якщо все купили й про подарунок Кетрін не забули, то так. Нам якраз усе в телегу вантажать.

Лука одразу опустив голову.

— Там вибір такий великий… Ми з Семом так і не придумали, що краще купити Кетрін.

— Та бачу я твою стрічку, гарна, — сказав Майкл. — Зараз щось виберемо. Саме встигнуть телегу завантажити, і Рейн звільниться. Ідете чи чекатимете біля телеги?

Олівія промовчала. Павло теж. А Лука одразу погодився йти з Майклом.

— Ой, ні, краще чекайте, — Майкл подивився на Луку. — А то ти знову тараторитимеш.

Невеликою компанією пробіг сміх.

Майкл поклав руку Сему на плече й повів його до яток.

— А ти що собі пригледів?

Сем не зміг відповісти одразу: він усе ще жував. Замість цього махнув рукою в бік прилавка з одягом. За його жестами було важко щось зрозуміти, але за допомогою торговця Майкл усе ж розібрався, що Сему сподобалася чорна накидка.

Вона була трохи завелика, але Майкл, навіть не роздумуючи, купив її.

Ще трохи вони вдвох походили ринком — майже як батько і син. Сем із цікавістю розглядав прилавки, а Майкл спокійно йшов поруч, час від часу зупиняючись біля торговців і вибираючи все, що наобіцяв привезти Кетрін.

Коли покупки були зроблені, вони вийшли до воза, де їх уже чекали решта. Рейн сидів на завантажених мішках у возі й голосно сміявся з Павла, який, схоже, щойно спробував похвалитися вдалою покупкою.

— Майкле, ти уявляєш? Ці вовчі торговці — безсовісні шахраї! — явно невдоволено скаржився Павло. — Я останні Лагеренці віддав, думав, вдало сторгувався. А вони!

Те, що Павло перейшов на підвищений тон, тільки сильніше розсмішило Рейна.

— Теж мені торгаш! — крикнув він, бовтаючи ногами з воза. — Купив за п’ятнадцять те, що й десяти не варте!

— Ну що ти так над ним знущаєшся? — Майкл скосив погляд на Рейна. Ще недавно той перед Мірою готовий був крізь землю провалитися, а тепер знову сидів веселий, ніби нічого й не сталося. — Павле, тобі подобається те, що ти купив?

— Ну… подобається.

— Тоді решта не така важлива. Ціна речі не завжди Лагеренцями визначається. Іноді важливіше, як вона тобі послужить.

— То що хоч купив? — запитав Майкл уже спокійніше.

— Набір для арбалета і це… ну, знаєш… — Павло подивився на Олівію й знову почервонів.

— Сагайдак для стріл.

Майкл одразу все зрозумів і ледь помітно всміхнувся.

— Тоді ясно, чому ви обоє такі мовчазні. Це цінний подарунок. За таке й сотні не шкода.

Олівія зніяковіла й опустила погляд, притискаючи сагайдак до себе.

— А ти годі реготати, — Майкл поплескав Рейна по нозі. — Злазь давай. Нам ще до заходу треба тунель пройти й до перевалу встигнути.

Рейн фиркнув, але слухняно зістрибнув із воза. Майкл узяв повіддя, і повозка повільно рушила з місця.

Дорога через тунель уже не здавалася такою похмурою. Темрява допомагала приховувати збентеження Павла й Олівії і дала їм змогу трохи поговорити.

— Це нічого не означало. Ясно? Подарунок дуже милий, — зніяковіло прошепотіла Олівія, йдучи поруч із Павлом.

— Ясно… Добре, що він справді тобі сподобався.

Павло хотів додати ще щось, але через збентеження не зміг вичавити із себе ні слова. Та й у розмову тут же вліз Рейн.

— Ага, милий. Утю-тю.

— Рейне, припиняй! А то відправишся назад, — не витримав Майкл.

Його голос луною покотився тунелем.

— Квіточки — це мило, — буркнув Рейн. — А ви всі ведетеся на дорогі речі.

У його сарказмі було важко розібрати, що саме за ним ховалося: злість, поганий характер чи те, що реакція Олівії зачепила його сильніше, ніж він хотів показати. Може, вона й справді йому сподобалася. Зрозуміти це було складно.

Обличчя Рейна скривилося від невдоволення. Він вийшов із кола світла смолоскипа, який тримав перед собою Лука, і пішов позаду решти.

Після цього вони недовго мовчали, але поступово розмови знову стали веселішими. До самого кінця тунелю всі обговорювали побачене на ринку й покупки, ніби на якийсь час забули і мету приїзду, і те, що попереду їх знову чекала дорога.

Коли вони вийшли з тунелю, з боку річки подув холодний вітер. Удалині вже тягнулася велика тінь від гори за їхніми спинами. Наближався вечір.

— Треба пришвидшити крок, — сказав Майкл, оглядаючи дорогу. — До місця нашої минулої ночівлі ще три Крики шляху. Тут зупинятися не хочеться.

Безпечна земля поселення й тунель залишилися позаду. Попереду знову чекала небезпечна дорога, і тепер, уже не як минулого разу, всі йшли зі зброєю напоготові.

— Фух, ну нарешті дійшли, — видихнув Лука.

Попереду біля узбіччя показався знайомий поворот на ґрунтову дорогу, що вела в ліс. Майкл уже збирався звернути й влаштувати тимчасовий привал на попередньому місці, як далі по шосе почулися чиїсь крики й різкий скрегіт металу.

Усі насторожилися й завмерли, вслухаючись, чи не здалося їм.

— А̌а̌а̌а! Zǎmo a̗air̗per̗eles!

А-а-а! Чортова птаха!

Почувши дивну мову, Майкл спершу насторожився ще сильніше, але новий скрегіт металу не дозволив йому залишитися осторонь.

— Сем, Рейн, Лука — залишаєтеся тут. Розведіть багаття з гілок. Олівія, Павло — готуйте стріли й за мною.

На обличчях Луки й Рейна читався страх. На диво, Сем залишався спокійним.

— Якщо стане надто небезпечно, кидайте телегу й біжіть до тунелю.

Майкл скинув рюкзак на віз і побіг у бік криків.

Трохи більше ніж у половині Крика попереду виднівся великий іржавий автобус. Навколо нього металися темні силуети, а у вечірній тиші все чіткіше чулися удари металу, ляскання крил і чийсь відчайдушний крик.

Серед тварюк, що кружляли, майнула людська постать.

Замах. Ще замах. Напівпрозорі короткі дуали зі свистом розсікали повітря, намагаючись дістати невеликих Оксисів, які пролітали повз. Дівчина в чорній накидці з коротким сивим волоссям, на вигляд років дев’ятнадцяти-двадцяти, крок за кроком відступала, з останніх сил намагаючись вижити. Кожен рух віддавався пекучим болем. Кров із численних неглибоких рваних ран зривалася з її рук і яскравими краплями летіла слідом за клинками, а збите дихання ставало дедалі важчим.

— Du̗ur! Shǔdat dǔsav du̗ur!

Вставайте!.. Кому сказала, вставайте!

Але довкола було чути лише ляскання крил і пронизливі крики хижаків. Біля дівчини нерухомо лежали п’ятеро її товаришів у таких самих чорних накидках. Їхні спини були розірвані кігтями, а в руках усе ще застигли дивні напівпрозорі клинки, ніби вилиті зі скла.

Ще один відчайдушний змах. Один із дуалів нарешті встромився в груди Оксиса, що пролітав повз, але намертво застряг. Важка туша за інерцією пролетіла далі, вирвавши клинок із її руки й ледь не збивши дівчину з ніг. Вона похитнулася, втрималася й тут же підняла погляд угору.

Над дорогою кружляв останній великий Оксис. У могутніх лапах він стискав величезний камінь. Зробивши ще одне коло, звір розтиснув кігті. Камінь із гуркотом упав позаду дівчини, зім’явши частину старого металевого автобуса. Від удару здригнулася земля.

Не втрачаючи ні миті, Оксис склав крила й каменем кинувся вниз. Гострі кігті зі свистом пронеслися над самою її головою, лише дивом не зачепивши її, і з огидним скреготом розпороли проржавілий метал автобуса.

Дівчина впала на коліна, перекотилася вбік і, помітивши біля відчинених дверей старий металевий арбалет із уже вкладеною стрілою, схопила його обома руками й кинулася всередину автобуса.

Ззовні знову пролунав важкий удар. Гострі крила полоснули по даху, намагаючись перевернути іржаву машину. Автобус заскрипів і хитнувся. Дівчина не втрималася, вдарилася головою об металеве сидіння, і тепла кров одразу потекла по скроні, заливаючи око. Перед очима все попливло, але пронизливий крик Оксиса й сплеск адреналіну не давали знепритомніти.

Хижак вчепився кігтями в аварійний люк і, намагаючись протиснути всередину свою величезну тушу, то бив дзьобом, то тягнувся лапами, люто кричачи й звиваючись. Із кожним ривком він ставав усе ближче.

Коли між ними залишився всього кидок, дівчина з останніх сил підняла арбалет і натиснула на спуск. Стріла з глухим тріском пробила лапу Оксиса й прибила її до металу. Звір завив і скажено забився, стрясаючи автобус.

Фрр!.. Фррр!..

Ззовні один за одним пролунав свист стріл. Кілька стріл майже одночасно вп’ялися в завмерлого Оксиса. Той ще раз смикнувся, захрипів і безвольно повис, уткнувшись дзьобом униз. Густа холодна слина повільно стікала з його дзьоба й важкими краплями падала на землю біля самого обличчя дівчини.

Вона повільно опустила арбалет. Напруження, що тримало її при свідомості, зникло так само швидко, як і з’явилося. Світ поплив перед очима. Вона спробувала підвестися, але ноги підкосилися. Не встигнувши зробити й кроку, дівчина знепритомніла.

— Вона жива? — долинуло біля самого автобуса.

Кінець розділу