«Після сну»

Розділ 12 — «Після сну»

Зоряне небо потроху заповнювало небосхил, а місячне світло освітлювало тимчасово розбитий табір. Павло сидів біля багаття, не перестаючи чухатися, і то поглядав на Олівію, яка сиділа навпроти й раз у раз шикала на Рейна, щоб той говорив тихіше, то переводив погляд на Сема. Той лежав у возі, усе ще не приходячи до тями, лише зрідка ворушачись уві сні.

— Луко, а ти точно ті трави нарвав? А то після твоєї чудо-мазі в мене все тіло свербить.

— Ну допомогло ж? Значить, ті! Не відволікай, у мене важливе завдання.

Із найсерйознішим виглядом Лука стояв зі списом у караулі разом із Майклом, тільки по різні боки табору.

— Зазвичай тебе не заткнеш, а тут який важливий став, — крикнув Майкл з іншого боку табору. — Не переймайся ти так, а то до ранку на посту не достоїш.

Сам Майкл намагався говорити спокійно, хоча було видно, що він і сам не менше за інших хвилюється за Сема.

Рейн, бажаючи вкотре показати себе з найкращого боку, тут же зголосився постояти в караулі. Він уперше за вечір відволікся від Олівії, яку без кінця розпитував, що то був за гуркіт у лісі, після якого спурхнули птахи. Виразної відповіді він так і не отримав, і це помітно дратувало молодого торговця.

— Та вже ні, — засміялася Олівія. — Краще Павло покараулить. Не вистачало ще торговця на пост поставити. Заснеш, і що нам потім робити? Павло все одно через свою мазь не засне. А я потім його зміню. Тож, Рейне, відчепися вже.

Вона підвелася, кинула погляд на надутого Павла, важко зітхнула й підійшла до воза.

— Як ти тут, герою… — тихо прошепотіла вона, поправляючи Сему ковдру. — Давай уже прокидайся… Годі нас лякати.

Олівія присіла поруч із возом. Після такого дня їй і самій не завадило б хоч трохи відпочити.

Рейн підвівся, розім’яв затерплі кості, покрутив головою на всі боки й потроху рушив у бік Олівії, яка вже починала засинати.

— Гей, гей! Це ти куди морду повернув і лапи направив? Ану сів! Спатимеш біля багаття! — невдоволено буркнув Павло, мало слиною не вдавившись від злості.

— Та годі тобі. Я відлити.

Не доходячи до Олівії, Рейн як ні в чому не бувало пройшов повз віз, пішов у кущі, зробив невелике коло й за кілька хвилин повернувся назад до багаття.

— Що, злякався сам у темряву йти? Теж мені Вовк, — вишкірився Павло.

— Не-а. Просто слухати, як ти чухаєшся, наче блохастий Кхемар, зовсім настрій зіпсувало.

У цю мить у кущах щось зашурхотіло.

Рейн миттєво випростався й ступив ближче до багаття, а його права рука сама потягнулася до батога. Павло теж одразу напружився й мовчки підвівся на ноги.

Тріск багаття. Тиша.

Шурхіт ставав усе ближчим.

Із темряви показалися два світні вогники.

— Ну-ну… Ви ще мене тут забийте.

Спочатку з кущів з’явилися очі Майкла, що відбивали полум’я багаття, а слідом вийшов і він сам.

— Ви чого тут бурчите? Лягайте спати. Скоро в караул, а ви ще ока не стулили.

Майкл підняв бурдюк із водою, з усмішкою подивився на переляканих Павла й Рейна, зробив кілька ковтків і спокійно пішов далі обходити табір.

— Он як напружився, а казав, не злякався, — тут же підчепив Павло.

— А сам-то? Сам такий самий. Теж мені воїн-мисливець… Пф.

Рейн прибрав руку з руків’я батога, демонстративно відвернувся від Павла й ліг спиною до багаття.

Тиша потроху огорнула табір, залишивши лише потріскування багаття та рідкісні здригання Павла й Рейна, які раз у раз смикалися від кожного виття, що долинало з глибини лісу. Останнім заснув Павло. Він з усіх сил стримувався, щоб не чухатися, а руки самі собою весь час обмацували свіжі латки на одязі, перевіряючи, чи не розійшлися шви.

— Гей… Прокидайся. І Олі розбуди.

За кілька годин Майкл тихо потряс Павла за плече. Той сів, сонно позіхаючи, довго не міг зрозуміти, що відбувається, а потім, голосно прицмокуючи, почав збирати думки докупи.

— Ну давай, чого розлігся?

Павло підвівся і, шаркаючи ногами, повільно попрямував до Олівії, попутно розминаючи затерплі ноги. Дівчина міцно спала, притулившись до воза, а місячне світло м’яко освітлювало її обличчя.

Павло мимоволі зупинився.

Перед очима тут же спливла зовсім недавня картина: Олівія стягує з нього сорочку й штани, щоб зашити одяг, Лука поспіхом розтирає трави в ступці, а Майкл командує, щоб той швидше промивав рани. Якби зараз був день, напевно стало б видно, як Павло почервонів.

Він обережно нахилився, збираючись тихенько розбудити дівчину, але варто було йому зігнутися, як бік пронизав різкий біль.

— Ай…

Олівія навіть крізь сон відчула, що поруч хтось є. Різко схопившись, вона з усього маху вдарилася лобом об лоб Павла.

— Ай!.. — Павло схопився за лоб. — Ти чого так різко підскочила?

— А ти чого так близько підповзаєш?

— Ш-ш-ш… Не кричіть, — сонно пробурмотів Майкл, уже влаштовуючись біля тліючого багаття. — Лука тільки заснув… І… дров… підкиньте… а то згасне…

Не договоривши, він перевернувся на інший бік і захропів ще до того, як Павло з Олівією встигли вирішити, хто в який бік піде.

Підійшовши до воза, вони про всяк випадок торкнулися чола Сема.

Жару не було.

Хлопець неспокійно ворушився й щось нерозбірливо бурмотів уві сні:

— Ам… ням… холодненьке… морозиво…

Вони перезирнулися, тихо всміхнулися, хоч і не зрозуміли жодного слова.

— Значить, житиме, — пошепки сказала Олівія.

Переконавшись, що з ним усе гаразд, вони мовчки розійшлися по різних боках табору. Обговорити те, що сталося, хотілося обом, але рішення прийшло саме собою. Поки Сем не отямився, говорити про це не мало сенсу.

Із самого ранку в караулі залишився один Рейн. При світлі сонця ліс уже не здавався таким небезпечним, а добрий огляд довкола дозволяв решті поспати ще трохи. Від нудьги він кілька разів повправлявся з батогом, після чого всівся на великий камінь і дістав із кишені кристали.

Думка про те, що зовсім скоро він стане багатим, гріла душу. Він уже уявляв, як усі ровесники заздритимуть йому, а торговці, які ще недавно з нього підсміювалися, самі шукатимуть його прихильності.

— Ще обзаздритеся… — задоволено вишкірився Рейн. — Зароблю лагеренців. Усі красуні будуть моїми. А може, взагалі цілий склад куплю й узимку здаватиму його під зерно. Оце тоді заживу…

Усмішка миттєво зникла з його обличчя.

Варто було йому сильніше стиснути кристал у долоні, як той із тихим хрускотом розсипався прозорим піском.

— Чого?..

Рейн тут же впав на коліна й почав гарячково розгрібати пісок руками, усе ще не вірячи власним очам. Ще вчора в поселенні Воронів він спеціально перевіряв обидва кристали — тоді вони були цілком цілими.

Не розуміючи, що відбувається, він тремтячою рукою дістав другий.

Міцно стиснув.

Той розсипався точно так само.

— Та що це таке… Вовча мудрість… — пробурмотів він, розтираючи між пальцями прозорі крупинки. — Та наконечником із такого кристала дерево наскрізь прошити можна… А тут… у пісок…

Думки одна за одною плуталися в голові. Він прекрасно знав, що кристал руйнується тільки після удару в кристальне серце живої тварюки. Нічого іншого він ніколи не бачив і навіть не чув про подібне.

— А-а-а! Кролики!

Гучний крик із боку воза миттєво розбудив увесь табір.

— Не милі… страшні… штопані кролики!

Сем різко сів, розмахуючи руками й ще не до кінця прокинувшись. Він перелякано озирався на всі боки й продовжував щось безладно бурмотіти.

Табір ожив за одну мить.

За секунду напруга змінилася полегшенням.

— Отямився! — першим вигукнув Павло і, не роздумуючи, підбіг до Сема, міцно обійнявши його.

Табором один за одним прокотилися смішки. Після пережитого всім було достатньо лише побачити, що Сем нарешті прийшов до тями.

— Ти в порядку… Слава Удгаллі.

Майкл підійшов до Сема, міцно поплескав його по плечу. На обличчі з’явилася усмішка, але очі зрадницьки защипало. Він швидко відвернувся до лісу, ніби видивляючись щось між деревами, щоб ніхто не помітив сліз, що навернулися.

— Ну, раз така справа і всі вже прокинулися, тоді маємо час нормально поснідати перед дорогою. Розведіть вогонь, а я поки освіжую Пернатого Шиграню. Не пропадати ж добру.

Остаточно прийшовши до тями, Сем одразу взявся оглядати Павла.

— Ти в порядку? Там же стільки крові було… Рани бачу, укуси теж… А чого ти весь червоний? І в пухирях?

Сем, наче допитливе щеня, крутив Павла на всі боки: то піднімав йому руку, то намагався роздивитися ногу, то нахилявся надто близько.

— Та годі вже! Лоскотно… — засміявся Павло, обережно відштовхуючи його. — Усе минуло. Навіть свербіти перестало. Не знаю, допомогла мазь Луки чи це через неї я весь у пухирях, але почуваюся чудово. Це ти краще скажи, як сам? Голова не болить? Рука?

— Усе окі!

— Окі? — перепитав Павло.

— Ну… добре все. Після вчорашнього… бджих… бабах… Почуваюся нормально. Тільки не зрозумів, як це я так із руки…

Павло миттєво схопив його за зап’ястя.

— Тихо! Про це нікому. Потім поговоримо.

— Так Олівія і Майкл і так усе знають. Чого не можна при Луці й Рейні говорити?

— Ні. Потім. Удома. Ходімо краще гілок назбираємо.

Дивна розмова не залишилася непоміченою. Рейн краєм вуха уважно дослухався, але радість від того, що Сем отямився, швидко відійшла для нього на другий план. Думки все ще крутилися навколо кристалів, що розсипалися.

«Бджих… бабах…» — подумки повторив він.

Чи не той це самий гуркіт, який учора сполохав птахів? Невже саме після нього кристали перетворилися на пісок?

Питань ставало все більше.

«Треба буде все розвідати… Головне, щоб кристали в поселенні не постраждали…»

— А зараз треба дещо перевірити…

Рейн витягнув ніж і попрямував допомагати Майклу свіжувати Пернатих Шигрань. Кілька хвилин він старанно колупався в тушці, поки не отримав міцного потиличника.

— Ну що ти робиш?! Сечовий міхур розпоров. Тепер тушку тільки викинути. М’ясо і смердітиме, і гірчитиме. Хто тобі взагалі ніж довірив? Брикай звідси. Краще за багаттям постеж.

Опустивши голову й удавши, що смертельно образився, Рейн мовчки відійшов і знову всівся на той самий камінь, де сидів під час караулу.

«Я так і думав…»

Він ще раз перебрав у пам’яті побачене.

«У Шиграні теж немає кристала… А такого не буває. Це ж звір Удгалли… Дуже дивно…»

— Гей, ледарю! Ти чого розсівся? Іди допомагай! Чи тебе за просто так годувати? — гукнула його Олівія, ламаючи сухий хмиз і щось тихенько наспівуючи собі під ніс.

Рейн тут же схопився. Зірвав біля самого каменя білу квітку з тонкими рожевими прожилками, схожу на ромашку, і, наче нічого не сталося, попрямував до дівчини.

— Чого це розсівся? Я ось тобі квітку шукав. Ти ж красива, як вона.

Недовго думаючи, він акуратно вставив квітку Олівії у волосся.

— Гей! Руки прибрав, — фиркнула дівчина, поправляючи пасмо, що вибилося. — За квітку дякую… Але твоїми вовчими словами ситий не будеш. Тож годі зуби заговорювати, допомагай давай.

Рейн лише всміхнувся й узявся збирати хмиз, хоча думки його, як і раніше, крутилися зовсім не навколо роботи, а навколо зниклих кристалів.

У цю мить із лісу з оберемком сухих гілок вийшов Павло разом із Семом. Побачивши, як Рейн вставив Олівії квітку у волосся, він мимоволі похмурнів.

— Вертехвіст… — ледь чутно буркнув Павло й із гуркотом кинув гілки просто біля них.

Олівія лише фиркнула й взялася розпалювати багаття. На перший погляд хмиз здавався зовсім сухим, але всередині ще залишався вологим після позавчорашнього нічного дощу. Кілька разів вогонь спалахував і тут же згасав, змушуючи всіх по черзі нахилятися до багаття й дути з усіх сил. Коли полум’я нарешті вхопилося за найтонші гілки, табір накрив густий їдкий дим. Усі дружно замахали руками — хто мискою, хто плащем, хто просто долонями, намагаючись прогнати його в бік лісу.

— Ну от… тепер хоч не тільки мене сльозами пройняло, — пробурчав Майкл, витираючи засльозені очі.

За кілька хвилин над багаттям уже булькала юшка. Після вчорашнього дня їли всі з великим апетитом. Тільки Павло без особливого бажання колупав ложкою їжу, задумливо дивлячись кудись перед собою, ніби думками був зовсім в іншому місці.

— Гей, ти чого не їси? Тобі сили набирати треба. Рани самі не загояться. Чи мені тебе знову дорогою рятувати? — Олівія стурбовано посунулася ближче. Як на зло, саме з її боку все ще стирчала подарована Рейном квітка.

— Відчепись… Апетиту немає.

Павло поставив миску на землю й відвернувся.

— Їж давай. А то я тебе сама годувати почну. Та так, що жувати не встигатимеш.

Павло миттєво почервонів, мовчки розвернувся назад, узяв миску й почав їсти.

— Ні… дякую… відмовлюся, — жуючи, буркнув він, хоча найбільше у світі йому хотілося погодитися.

Швидко поснідавши, група знову вирушила в дорогу.

Приблизно через один Крик вузька лісова дорога несподівано змінилася широкою кам’яною смугою. За невисоким урвищем поблискувала величезна річка.

— Траса… Це ж траса! Я наче таку в дитинстві бачив… А де машини?

Сем упевнено підбіг до проржавілої металевої огорожі.

— Яка ще «траса»? — Майкл одразу насторожився. — Семе, ти мене сьогодні лякаєш. Що не слово, то нове. Ти себе точно добре почуваєш?

— Чи все… укі?

— Не «укі», а «окі», — розсміявся Сем. — Та чудово я себе почуваю! Після сну я ніби почав згадувати якісь речі… І говорити стало легше. А ще я скучив за Кетрін… За Сарою… І…

Він раптом схопився за голову.

— Не можу згадати…

Майкл давно помічав, що з кожним днем Сем усе більше схожий на звичайного підлітка. Мова ставала впевненішою, спогадів з’являлося все більше. Але відбувалося це надто швидко. Після ран і втрати пам’яті люди місяцями приходили до тями, а Сем ніби одужував із кожною годиною.

— Не думай зараз про це. Скоро побачимося. Ми вже майже на півдорозі до Вовків.

— Ну, твої чудні слова я вже запам’ятовую. Машина — це залізна колісниця. А «укі»…

— Не «укі», Майкле, а «окі», — розсміялася Олівія. — Це наче «добре». А траса тоді що?

— Кам’яна рівна дорога. Така, як ця. Для колісниць.

— Ну, на неї ти ще надивишся. А от кам’яну печеру ще не бачив. Гаразд, ходімо. Скоро буде спуск до річки. Треба води набрати й коня напоїти.

— І чого ви стали, ніби вперше тут? — запитав Майкл.

За проржавілою металевою огорожею ранні промені сонця відбивалися в блакитній гладіні річки. Вид звідси справді захоплював дух, і кожному хотілося затриматися хоча б ще на кілька митей.

Напоївши коня біля річки й трохи перепочивши, група продовжила шлях. Ще за кілька годин кам’яна дорога, або, як її назвав Сем, шосе, вивела їх до величезної кам’яної печери, прорубаної просто крізь гору. Ідеально рівні стіни й високий звід захоплювали дух. Здавалося неможливим повірити, що таке колись могли зробити людські руки.

— Ну стійте… Дайте хоч дух перевести. Я вже втомився цього шибеника відтягати від кожної залізної колісниці.

Майкл важко видихнув, сів на капот іржавого автомобіля й витер із чола піт. Увесь цей час він не спускав очей із Сема, енергії в якого, здавалося, ставало тільки більше.

— Ау-у-у!

— Ау! Ау! Ау!

— Ау-у-у!

Сем носився біля входу в тунель, кричав у темряву і з захватом чекав, поки луна повернеться назад.

— Луко, а я вже думав, що ніхто тебе не перебалакає, — засміявся Павло. — Але ні… Схоже, Сем із цим чудово справляється.

— Гей! Це нечесно! — обурився Лука. — Я хоч у справі розмовляю.

— А він по тунелю! — не втрималася Олівія, після чого розсміялися вже всі.

Тільки Рейн веселощів не поділяв.

— Досить вам балаган влаштовувати, — невдоволено пробурчав Рейн. — Ми не діти. Якщо мої соплемінники ще не почули Сема, то скоро точно почують. Не хочу потім ганьбитися. Давайте візьмемо смолоскипи — їх зазвичай залишають біля входу — і підемо. Справ у мене ще повно.

Цілу годину вони йшли довгим темним тунелем. Кожен крок гулкою луною відбивався від кам’яних стін, а вітер, пролітаючи крізь невеликі квадратні отвори під самим склепінням, завивав так, ніби десь у темряві ховалася величезна небачена істота. Навіть Майкл мимоволі кілька разів озирнувся, а Сем невдовзі перестав кричати в луну й тепер ішов мовчки, прислухаючись до дивних звуків.

Нарешті попереду показалося денне світло. Подорожні вже вирішили, що тунель закінчується, але, підійшовши ближче, побачили лише величезний отвір у його боковій стіні — справжнє скельне вікно, що виходило на урвище. За ним далеко внизу блищало все те саме озеро, оточене стрімкими скелями, а холодний вітер вільно вривався всередину й розганяв застояне під склепінням повітря.

Невдовзі група знову рушила в дорогу. Тунель знову поглинув їх, але тепер темрява тривала недовго. За якийсь час попереду показався вже справжній вихід.

За ним подорожніх зустріла висока кам’яна стіна поселення Вовків. Єдині масивні ворота охороняли кілька озброєних вартових.

— О, Рейне! А ми-то думали, хто там усю дорогу виє з темряви, — розсміявся один із них.

— Щось швидко повернувся. Ех, дістанеться ж тобі від Міри. Вона вже знає, що будуть гості, тож можеш одразу йти доповідати. Скажеш, це ти їх привів.

Вартові відчинили ворота й провели гостей до конов’язі.

Олівія, Павло й Лука вперше опинилися тут. Вони з цікавістю озиралися на всі боки, але замість очікуваного поселення побачили лише широку дорогу, поля, кілька господарських будівель та великий вхід у печеру.

— Майкле… — першим не витримав Павло. — А де саме поселення?

— Так… тут же нічого немає, — здивувалася Олівія.

Рейн тільки всміхнувся.

— Зараз побачите.

Він першим увійшов у печеру.

Зробивши лише кілька кроків, решта ніби вросли в землю.

Печера, що зовні здавалася звичайним темним проходом, усередині виявилася величезною. Настільки величезною, що її протилежний кінець губився в напівмороку. Високо над головою у склепінні зяяв гігантський отвір, крізь який сонячне світло широким стовпом падало просто в центр підземного озера.

На невеликому острові посеред води росло величезне древнє дерево. Його могутнє коріння йшло просто в камінь, а густа крона майже торкалася променів сонця. Світло відбивалося в прозорій воді, розбивалося на тисячі тремтливих відблисків і живими хвилями ковзало по стінах печери, освітлюючи все місто.

Навколо озера кільцями підіймалися кілька ярусів поселення. Нижній був найгучнішим: широка площа, десятки торгових лавок, майстерні, запах свіжого хліба, диму й гарячого металу змішувалися в єдиний гул великого ринку. Вище, просто в скелі, розташовувалися житлові будинки, з’єднані дерев’яними містками, сходами й балконами. Ще вище, майже під самим склепінням печери, виднілися масивні кам’яні склади й закрита ливарня, де Вовки зберігали свій головний секрет — мистецтво виготовлення скляних Лагеренців.

Навіть шум міста тут звучав незвично. Голоси людей, гавкіт собак, дзвін молотів і плескіт води зливалися в єдину луну, яка повільно котилася всім підземним залом.

— Ну що, — задоволено всміхнувся Рейн, спостерігаючи за обличчями гостей. — Тепер розумієте, чому ми не любимо розповідати чужакам, де живемо?

Навіть Павло не одразу знайшов, що відповісти.

— Так… не розбрідайтеся, а то загубитеся, — першим порушив тишу Майкл. — Я піду до Міри поговорю щодо зерна, а ви поки походіть ринком. Виберіть щось собі… і Кетрін. Я обіцяв привезти їй сувеніри. Тільки до темряви тут затримуватися не хочу. Знаючи тутешні ціни, з нас за одну ніч три шкури здеруть.

Олівія, Павло, Лука й Сем попрямували в бік ринку, а Рейн разом із Майклом пішли до дому глави поселення.

Варто було Рейну переступити поріг, як щось важке зі свистом пролетіло в нього перед носом і з гучним тріском розбилося об стіну.

— Якого блохастого ти тут робиш?!

Голос Міри луною рознісся всім домом.

— Ти і твої батьки буквально на колінах мене благали відправити тебе з торговцями! Ти мало не скавучав, аби я дала дозвіл. Не повірю, що вони вже повернулися. Тільки не кажи, що тобі набридло і ти втік назад! Ох, Рейне… Не доводь мене. Я й так через тебе ледь не посварилася з однією з найвпливовіших родин поселення!

З кожним словом її зазвичай спокійне обличчя дедалі сильніше хмурилося. Зморшки на лобі стали глибшими, а на скронях проступили жили. Здавалося, ще трохи — і вона справді втратить самовладання.

Рейн одразу кинувся до неї.

— Ба… тобі не можна так хвилюватися.

Він акуратно підхопив жінку під руку й допоміг їй сісти на стілець.

— Я тут зовсім з іншої причини. З торговцями все добре.

— Яка я тобі «ба»? — сердито фиркнула Міра, переводячи подих. — Те, що я мати дядька твоєї матері, ще не робить мене твоєю бабусею. І вже точно не дає тобі права так мене називати.

— Облиш. Усе… Я вже спокійна.

Міра глибоко вдихнула, відпила води й нарешті трохи заспокоїлася.

— Так що все-таки сталося? Не повірю, що стільки шуму тільки через Рейна, — Майкл із цікавістю сів поруч.

— Не мені тобі пояснювати, Вороне. Ти й сам розумієш, що після того, що сталося із Зеленою Травою, стривожилися всі. Торговці тепер з острахом виходять за стіни, а деякі й зовсім відкладають далекі походи.

Міра ненадовго замовкла, ніби вирішуючи, чи варто говорити далі.

— Але це ще не все. Уже майже місяць нашими землями блукають якісь мандрівні. Усі в чорному одязі. Говорять не по-нашому. Із того, що вдалося зрозуміти за їхніми малюнками й жестами, вони шукають… Дітей Удгалли.

Майкл мимоволі голосно ковтнув.

— Дітей Удгалли?..

— Саме так. Ніхто не знає, хто вони такі й чого насправді хочуть. Але після того, що сталося із Зеленою Травою, люди бояться найгіршого. А якщо ці мандрівники якось пов’язані з Кістками? Якщо все це — частини одного й того самого?

Вона важко зітхнула й підійшла до відкритого балкона. Унизу шумів ринок, діти бігали між лавками, торговці сперечалися про ціну зерна. Збоку здавалося, що життя йде своїм ходом.

— Те, що поселення виглядає спокійним, ще нічого не означає, — тихо сказала Міра, не обертаючись. — Люди просто намагаються не показувати свій страх. А Скельні Чорнолиці, які вже багато років живуть серед нас і давно стали своїми, узагалі майже перестали виходити з домів.

Вона міцніше стиснула поручні.

— Боюся, Майкле… якщо все це справді пов’язано, то полювання на Дітей Удгалли може початися знову. А разом із ним знову прийдуть хаос, недовіра й голод. І тоді вже неважливо буде, хто правий, а хто винен. Постраждають усі.

Кінець розділу