«Під одним небом»

Розділ 10 — «Під одним небом»

Караван неквапно наближався до ущелини Воронів. Величезна стіна, яку було видно ще здалеку, водночас лякала й захоплювала своєю величчю. Важко було повірити, що це творіння таких самих людей із минулого. А ще вона викликала заздрість — треба ж було Воронам знайти таке місце сотню років тому. За такою стіною й десяток Кхемарів не страшний.

На перший погляд дорога вздовж гори здавалася безпечною, але все одно тримала караван у напрузі. Болота Удгалли були зовсім поруч, а отже, ніхто не знав, що може піти не так.

Тільки юне вовченя на ім’я Рейн ніби не відчувало ні втоми, ні тривоги. Він був сповнений енергії і раз у раз чіплявся до всіх із запитаннями. Чи правда, що поселення Густий Ліс тепер називає себе Кістками? Чи правда, що вони напали на Зелену Траву? Що зараз можна вигідніше продати Воронам? І чи правда, що після всіх цих бід ціни на багато товарів зросли?

Йому не терпілося побачити поселення на власні очі. А ще більше — виміняти щось цінне задешево, а потім вигідно перепродати вдома.

Поселення Воронів ставало все ближчим. Від хвилювання Рейна все сильніше притискала нужда, і в якийсь момент він не витримав та рвонув у кущі.

— Рейне, ну знову ти за своє! Досить уже дорогою кожен кущ мітити! Давай швидше! — гучний сміх прокотився караваном, знімаючи накопичену напругу. — І лапу підняти не забудь!

— Дуже смішно! — долинуло з кущів.

Поки караван наближався до воріт, з боку полів почали підходити вартові й люди, які там працювали. Одні цікавилися, що привезли Вовки, інші вже прикидали, чим зможуть обмінятися і скільки доведеться заплатити за нові товари.

Невдовзі з кущів показався Рейн, на ходу затягуючи ремінь на штанах і щось невдоволено бурмочучи собі під ніс.

— І лапу підняти не забудь… Бе-бе-бе, — передражнив він своїх супутників. — Подивимось, як ви сміятиметеся, коли я зароблю свої перші червоні Лагеренці й піду вчитися до нашої зали Криваво-Червоної Лапи.

Він уже збирався наздоганяти караван, як раптом його погляд зачепився за щось блискуче біля самого краю стежки.

Рейн зупинився.

Підійшовши ближче, він присів навпочіпки й підняв невеликий уламок скам’янілого серця Кхемара. Трохи далі серед трави лежав ще один.

На обличчі вовченяти повільно з’явилася усмішка.

— Оце вже цікаво…

Він швидко озирнувся на всі боки. Ніхто не дивився в його бік. Тоді Рейн сунув обидва кристали в кишеню й поспішив наздогнати своїх.

— Ну нарешті… — задоволено пробурмотів він собі під ніс. — Ось вона, справжня лагеренцева жила. І лежить просто в усіх під ногами.

Миттєво забувши образи на своїх, Рейн розправив плечі й уже з куди задоволенішим виглядом наздогнав караван. Йому не терпілося якнайшвидше включитися в торгівлю.

— Так-так, мішок картоплі за прозору монету! — почав він уголос прикидати майбутні угоди.

— Гей, щеня.

Суворий голос миттєво повернув його на землю.

— Не поспішай. Спочатку доїдемо. Віддамо товар за домовленістю. Дізнаємося ціни. Відпочинемо. А вже потім будеш торгувати.

Рейн невдоволено підібгав губи, але сперечатися не став.

— Ну все, розійшлися! Дайте хоч доїхати! — той самий Вовк прикрикнув на людей, що зібралися навколо, і спрямував караван до воріт.

У цю мить із боку стіни долинув знайомий багатьом звук.

— Тсссссс-іїї!

Гучний протяжний гул рознісся над ущелиною.

Рейн здригнувся й мимоволі згорбився.

— Ну от, а щойно важничав, — усміхнувся один зі старших Вовків. — Щеня ти ще. Звикай. Тут ця штука постійно свистить.

Караваном знову прокотився сміх. Не злий, швидше звичний. Вовки почувалися спокійно. Воронам вони довіряли, а їхні стіни вселяли куди більше впевненості, ніж тривоги.

Тим часом, поки гул воріт, що відчинялися, звучав усюди, на полях теж стало неспокійно. Побачивши караван біля воріт, люди все частіше відволікалися від роботи. Навіть Олівія з Павлом раз у раз косилися в бік дороги, намагаючись розгледіти, що цього разу привезли Вовки.

Майкл витер піт із чола, сперся на доверху навантажений землею віз і зняв із пояса флягу. Кілька жадібних ковтків холодної води швидко повернули сили. Після цього він простягнув її Сему.

— Гей, куди витріщилися? Ліс в іншому боці. До заходу ще далеко. Не відволікаємося. Не вистачало ще, щоб когось поранили. Сара потім із нас десять шкур спустить.

Майкл усміхнувся.

— Ух… від однієї думки, як вона кричатиме, уже холодок по спині.

Кілька людей розсміялися.

— Гаразд. Давайте трохи перепочинемо й продовжимо.

Він попрямував у тінь найближчого дерева й сів на траву.

— Семе, не голодний? Там Кетрін тобі яблук приготувала.

— Ні.

Відповівши одним словом, Сем важко плюхнувся поруч просто на землю. Було видно, що старався він з усіх сил і просто втомився.

Прохолодний вітерець у таку спеку й щебет птахів хилили в сон, але відпочивати було ще рано. Сем підвівся, потер долонею обличчя й раптом помітив, що з боку поселення до них іде Нейра.

Він одразу пожвавішав, схопився й побіг їй назустріч.

— Не втомилися в таку спеку? Давайте я допоможу.

Сем обережно взяв її під руку й повільно провів до Майкла, який валявся під деревом і з усіх сил намагався не заснути, ліниво жуючи зірване стебло трави.

— Я думала, ти тут працюєш, — сказала Нейра, зупинившись поруч. — А ти, он, розлігся.

— О-о, та я тільки приліг, — обурився Майкл, неохоче підводячись. — Спека нестерпна. Дай хоч дух перевести. Ти чого прийшла?

— Як чого? Подивитися, як ідуть справи. Та й за внучком приглянути. Справляється?

— А куди йому діватися? Молодий, сил повно. Та й стріляє вже так, ніби ти його з пелюшок луком годувала.

Нейра задоволено примружилася.

— Значить, недарма годувала.

Майкл усміхнувся, але тут же став серйознішим.

— Ти краще скажи, чого сама прийшла? Тут усе-таки за стінами. Небезпечно.

— Сама? — Нейра повільно повернула до нього голову. — Це ти зараз мене безпорадною назвав?

— Я сказав “небезпечно”. Стару…

Договорити він не встиг.

Нейра зачепила його милицею за ногу, різко смикнула, і Майкл, не встигнувши навіть до пуття зрозуміти, що сталося, гепнувся на спину.

— Кгх!

— Ти кого старою обізвав? — спокійно запитала Нейра. — Не стара я. Мудра. До ради, знаєш, не за красиві очі потрапляють.

Майкл кілька секунд лежав, дивлячись у небо, потім повільно підняв руку.

— Тепер бачу, в кого Павло такий бойкий.

До них уже бігли Олівія і Павло.

— Загалом, я не балакати прийшла, а у справі, — сказала Нейра. — До мене Сара підходила. Оглянути, що привезли торговці, вона ще не встигла, але попросила тебе провести ввечері поминальний обряд. На заході. За стінами, звісно.

— А я тут до чого? І чого за стінами, а не біля водоспаду?

— Не перебивай, а слухай. Ти ж знаєш, що в кожного народу свої звичаї. За стінами — тому що люди мають попрощатися із загиблими на вільній землі, а не серед чужих домів.

Нейра сперлася на милицю.

— Від тебе потрібно тільки одне. Умов вартових залишитися до кінця і покараулити. Знаю, усім хочеться подивитися, що привезли Вовки, але до ранку торгівлі все одно не буде. Про це я подбаю. А ти прояви повагу. Їм і так нелегко.

Майкл тільки зітхнув.

— Гаразд. Умовила.

— От і добре.

Нейра сунула руку під накидку й дістала чотири яблука Акалу.

— А це Кетрін передала.

Одне за одним яблука полетіли до хлопців. Павло впіймав своє однією рукою, Олівія двома долонями, а Сем ледь встиг притиснути яблуко до грудей, щоб не впустити.

— Павле, постарайся не осоромити мене.

— Та коли я…

— От саме, — перебила його Нейра.

На обличчі Нейри майнула задоволена усмішка.

— А я піду. І справді спекотно сьогодні. Та й справ ще вистачає.

Майкл відкусив яблуко й покликав до себе Олівію.

— Проведи ста… кхм… мудру Нейру до поселення. Заодно води набери. До вечора тут ще стирчати. А я спробую зі вартовими домовитися. Вдало ж Сара час підібрала.

Олівія взяла порожні фляги й разом із Нейрою попрямувала до воріт.

Деякий час вони йшли мовчки.

— Як мати? — першою порушила тишу Нейра.

— Набагато краще. Уже потроху ходить. Але все ще важко. За батьком сумує.

— Воно й не дивно. Стільки років разом прожили.

Нейра трохи помовчала.

— А в тебе як справи на сердечному фронті?

Олівія важко зітхнула.

— Знову ви за своє.

— А чого за своє? Молода, красива. Мабуть, від залицяльників відбою немає.

— Та де вже там. Ніколи мені за ними бігати.

— Ага. А я от помічаю, як ви з Павлом одне на одного дивитеся.

Олівія відвела погляд.

— Дивимося-то дивимося. Тільки користі? Він хороший. Добрий. Але такий нерішучий, що навіть крок зробити боїться.

— От же горобець…

— Мені потрібна людина, яка зможе постояти за себе й за інших. Зараз інакше не можна.

Нейра тільки похитала головою.

— Ох, Павле… Дочекається ж, що хтось спритніший виявиться.

За розмовою вони непомітно дійшли до поселення.

У дворі вже стояли повозки Вовків, укриті великими накидками. Торговці втамовували спрагу біля кам’яного резервуара, куди жолобами стікала холодна вода просто від водоспаду.

Олівія швидко наповнила фляги, вмилася прохолодною водою й розпустила волосся.

Після спеки тінь великого дерева здалася справжнім порятунком.

Під ним сидів молодий Вовк і уважно розглядав невеликий кристал.

Рейн крутив знахідку між пальцями й дивувався її чистоті. Зазвичай такі кристали вкривалися тріщинами. Цей же був майже прозорим.

— Що, вперше бачиш? — з усмішкою запитала Олівія, підходячи ближче. — Це кристал із серця Кхемара. Кумедно, що в таких потворних тварюк такі красиві серця.

Рейн здригнувся й миттєво сховав кристал у долоні.

Побачивши дівчину, він тут же випростався.

— Уперше? Звісно ні. Я взагалі-то торговець.

— Правда?

— Звичайно. Як це я не знаю, що таке кристал? А тобі чого треба? Камені мої.

Від хвилювання він навіть випустив один із них.

Кристал ударився об землю й покотився корінням.

Олівія спокійно підняла його й простягнула назад.

— Тримай.

Рейн обережно забрав знахідку.

— Ніколи б не подумала, що торговці Вовків такі грубі.

— Я не грубий.

— Ага.

Вона сіла під дерево й притиснула до себе прохолодні фляги.

— Не переживай. Після останнього нападу Кхемарів таких каменів тут повно. На полях тільки під ногами заважають.

На кілька секунд Рейн навіть перестав дихати.

— Повно?

Він швидко підвівся на ноги.

— Я, до речі, Рейн.

Олівія всміхнулася.

— Ага, повно. І ім’я в тебе, між іншим, гарне. А сам грубіян грубіяном.

Рейн тут же зрозумів, що своєю різкістю щойно зіпсував знайомство з людиною, яка могла знати про кристали значно більше за нього.

— Ну… я не спеціально.

— Звичайно.

Вона усміхнулася куточком губ.

— А тебе як звати?

— А тобі це знати не обов’язково.

Олівія підвелася на ноги й подивилася кудись поверх повозок.

З боку площі наближалася Сара. Навіть звідси було видно, як вона щось невдоволено пояснює людям, розмахуючи руками.

— Олі! А ти чого тут? Майкл із вартовими домовився? — гукнула її Сара.

— Зараз дізнаюся! — крикнула у відповідь Олівія.

Вона підхопила фляги й попрямувала до неї.

Рейн проводив дівчину поглядом.

— Олі, значить…

На обличчі вовченяти з’явилася задоволена усмішка.

Не найвдаліший початок знайомства, але зустріч явно зіграла йому на лапу.

Олівія підійшла до Сари й повідомила, що якраз розминулася з Нейрою. Та передала її прохання, а Майкл уже займається вартовими.

— Ну хоч одна добра новина, — зітхнула Сара. — А то ці торговці гірші за ворога. Ні про що домовитися неможливо. Такі ціни ломлять.

Вона махнула рукою в бік повозок.

— Гаразд. Іди. Побачимося ввечері на обряді.

Сара попрямувала далі сперечатися з торговцями, а Олівія побігла назад до полів.

На цей час Майкл із Семом уже допомагали завантажувати останній віз землею і з задоволенням пили холодну воду.

— Олі, ти саме вчасно. Думаю, на сьогодні все. Охоронці хоч і крутили носом, але погодилися залишитися. Тепер лишається чекати вечора.

Сем тим часом про щось перемовився з Павлом. Обоє підійшли до Майкла.

— Поки ще не темніє… Ми хотіли трохи пройтися вздовж струмка. Остигнемо після роботи.

Майкл подивився на їхні втомлені обличчя й кивнув.

— Ідіть.

— Олі, йдеш із нами? — одразу запитав Павло.

Олівія на секунду замислилася. Після розмови з Нейрою вона мимоволі чекала цього запрошення.

— Так. Звісно, йду.

— Тільки недовго й недалеко, — одразу попередив Майкл. — Скоро почне смеркати. На ліс зараз треба дивитися в обидва.

Він закинув на плече частину спорядження й залишився біля краю полів спостерігати за роботою.

Проводивши хлопців поглядом, Майкл мимоволі всміхнувся.

Ну все ж діти. Треба іноді й відпочивати.

У цю мить він чхнув і потер ніс.

— Ох… Хтось згадує мене явно не тихим словом.

Тим часом люди Зеленої Трави почали збирати по полях суху траву й складати її у великі купи. Інші заходили до самого краю лісу, підбираючи сухі гілки й повалені сучки.

Поступово в центрі поля почали з’являтися дивні фігури. Одні нагадували звірів, інші людей. Кожне опудало було зроблене по-своєму й не схоже на сусіднє.

Навіть вартові почали з цікавістю поглядати в їхній бік.

Спостерігаючи за цим, Майкл несподівано помітив одну корисну річ. Поки люди збирали сухі гілки й траву для обряду, край лісу ставав помітно чистішим. Ще кілька таких обрядів — і огляд від полів до перших дерев стане куди кращим.

Він ніколи не думав, що чужа традиція може приносити стільки практичної користі.

Після відпочинку Сем разом із хлопцями повернувся до людей Зеленої Трави. Як завжди, довго стояти мовчки він не зміг.

— А навіщо ви збираєте сухі гілки й траву?

Один із землеробів усміхнувся.

— Ну як навіщо? Так ми допомагаємо землі й лісу дихати. А вони допомагають жити нам, годують нас своїми плодами.

Сем серйозно кивнув.

Потім указав на одне з опудал.

— А це навіщо?

— Так ми проводжаємо тих, хто покинув нас.

Чоловік на секунду замислився.

— Восени трава й листя в’януть. Але навесні все знову повертається. Так і людина. Ми віримо, що смерть — це не кінець шляху, а початок нового.

— О-о-о…

Сем широко розплющив очі.

— Як цікаво.

Він ще раз подивився на опудала, після чого зірвався з місця.

— Піду Павлу й Олівії розповім!

Повний нових вражень, Сем побіг до друзів, які вже стояли на посту біля лісу. Йому не терпілося поділитися тим, що він щойно дізнався.

Непомітно підкрався вечір. Усе поле від стін до самого лісу було заставлене дивовижними опудалами. На стінах поселення зібралися Ворони, які хотіли подивитися на незвичний обряд. Навіть торговці з Вовків замість відпочинку видерлися нагору, щоб побачити все на власні очі.

Майкл із Семом та іншими, як і раніше, охороняли край лісу, коли до них підійшла Сара з їжею. Для неї та її людей цей вечір був важливим, і так вона вирішила віддячити Воронам за допомогу й терпіння.

З воріт почали сходитися інші жителі Зеленої Трави, які весь день займалися ремонтом домів і роботою на полях. Збоку все це вже більше нагадувало свято, ніж прощальний обряд.

Але задоволені були не всі.

Дехто з людей Зеленої Трави невдоволено поглядав на всі боки. Їм не подобалося, що обряд проходить не на їхній землі. Свою лепту вносили й вартові Воронів, які відверто не розуміли сенсу того, що відбувалося.

Коли перші опудала спалахнули вогнем, розмови стали гучнішими.

— Ну і що це за обряд такий? — голосно пробурчав один із вартових. — Заради цього я тут до ночі стирчу замість того, щоб удома відпочивати.

— Це пам’ять про загиблих! — одразу огризнувся хтось із людей Зеленої Трави.

— Багаття і пам’ять — різні речі.

— А ваші пера кращі?

— Звичайно кращі! Ми хоча б не палимо половину поля!

— Та ти…

Шум почав наростати.

— Досить! — крикнула Сара.

Але її вже не слухали.

Майкл важко зітхнув.

— Ну от, почалося…

Сем сидів біля одного з багать і задумливо крутив щось у руках. У голові знову спливло дивне слово.

«Пазл».

Ще раніше він попросив Павла й Олівію сходити на склад по пера й мотузку. Ті хоч і здивувалися, але все ж принесли, що він просив.

— Ти точно знаєш, що робиш? — спитала тоді Олівія.

— Ні.

— Дуже заспокоює, — буркнув Павло.

Зараз перед Семом лежали суха трава, кілька гілок, пера й моток мотузки. Він дивився то на палаючі опудала, то на пера Воронів, поки в голові раптом не склався той самий пазл.

Підвівшись на ноги, Сем підійшов до найближчого багаття, підпалив зв’язаний пучок трави й відпустив зроблену ним крилатку.

Гаряче повітря швидко підхопило її, і маленький вогник почав підніматися над полем.

Шум навколо поступово стихав. Люди мимоволі піднімали голови вгору, проводжаючи поглядом світну точку.

Сем підійшов до Майкла, простягнув йому ще одну крилатку, потім таку саму Сарі й мовчки показав на багаття.

Майкл насупився.

— Це що ще за штука?

— Красиво, — знизав плечима Сем.

Сара несподівано всміхнулася.

— А й справді красиво.

Вона першою підпалила свою крилатку.

— Якщо я зараз підпалю собі бороду, винен будеш ти, — пробурчав Майкл.

— У тебе її все одно немає.

Полем прокотився сміх.

Майкл закотив очі й теж підпалив свою.

Два вогники піднялися у вечірнє небо.

Слідом третій.

Потім четвертий.

До них підійшла Нейра й довго дивилася на палаючі опудала та крилатки, що піднімалися в небо.

— Подивіться на себе. Ви пережили одну біду, одних Кхемарів і одну смерть. А тепер готові сперечатися про те, чий звичай правильніший?

Поле поступово затихло.

— Мені соромно за вас. Навіть хлопчик, який ще до пуття не пам’ятає, хто він такий, зміг побачити те, чого не побачили дорослі.

Вона вказала милицею на Сема.

— Тут пам’ять Зеленої Трави. Тут пам’ять Воронів. А там, нагорі, їм уже байдуже, яка з них правильніша. Головне, що їх пам’ятають.

Першим до багаття підійшов один із Воронів. Узяв трохи трави, попросив перо й зробив свою крилатку. За ним другий. Потім третій. Навіть частина людей Зеленої Трави неохоче повторила за ними.

Один за одним вогні піднімалися в небо, горіли опудала, шумів водоспад. Сара дивилася на це з полегшенням. Нейра теж.

Майкл хотів було заговорити із Сарою про насіння й поїздку до Вовків, але подивився на вогні, на усміхнених людей і на Сема, який із захватом стежив за своєю першою крилаткою.

Не сьогодні.

Ця розмова могла зачекати до ранку.

Кінець 10 розділу