Перший підйом

Розділ 9 — Перший підйом

Ранок у поселенні Воронів почався не зі звичного свисту механізму. Цього разу людей розбудили удари молотків, скрип дерева, крики робітників і гуркіт каміння, яке тягали з місця на місце.

Майкл прокинувся рано. Дивно, але вперше за довгий час не розбитим, а повним сил. У голові вже крутилися думки про майбутній день, будівництво, поля і про те, з чого взагалі починати весь цей хаос. Тільки сівши за стіл і доїдаючи сніданок, він раптом зрозумів, що Сема поруч немає. Та й узагалі в домі його не було.

— А де Сем? — запитав Майкл, уже натягуючи чоботи.

Кетрін, яка сиділа навпроти, ніби тільки цього питання й чекала.

— Ну нарешті помітив. А я все гадала, коли до тебе дійде. Встав раніше за всіх і втік до Сари.

Майкл мимоволі всміхнувся.

— Цікавості йому точно не бракує. Усе-таки дитина.

Він підвівся, швидко поцілував Кетрін і вже збирався вийти, коли погляд зачепився за велике червонувате яблуко, що лежало на столі. Плід виглядав таким соковитим, що Майкл машинально потягнувся до нього, але тут же отримав ляпаса ганчіркою по руці.

— Навіть не думай. Це Сему.

— Та годі тобі.

— Ти й так учора стільки злопав, ніби з голодного краю прийшов.

Майкл хмикнув і уважніше подивився на плід.

— Думаєш, йому можна Акалу?

— Можна. Усі діти їдять, і ніхто ще на бігу не заснув. Головне — серцевину не жувати.

Кетрін усміхнулася, тицьнула пальцем у його бороду й примружилася.

— А ти б краще з цим щось зробив.

— Тобі не подобається?

— Ще й як не подобається. Будеш колотися — перестану цілувати.

І перш ніж він встиг відповісти, Кетрін із єхидною усмішкою вщипнула його за зад і виштовхнула за поріг.

Майкл тільки всміхнувся. Від такого прийому бажання затриматися вдома стало ще сильнішим.

— Усе, йди вже, — долинув голос Кетрін із дому. — Бережи себе. І за Семом доглянь. Чекаю на обід.

Майкл важко зітхнув, але все ж попрямував у бік шумного будівництва.

— Цікаво, що вони там уже гатять у таку рань… — пробурмотів він, за звичкою почухавши бороду.

Рука завмерла.

Спочатку Сара. Тепер Кетрін.

Схоже, з бородою і справді час було щось вирішувати.

— Треба до старого зайти. Заодно й поголитися.

Вийшовши на міст, Майкл зупинився. Поселення вже давно прокинулося. Робітники Воронів, як завжди, піднялися з першими променями сонця.

Струмок, що розсікав поселення навпіл, ніколи не пустував. У крижаній швидкій воді, притиснуті до кам’яного дна важкими валунами, мокли товсті сірі шкури. Вода вимивала з них кров і сіль, розм’якшуючи перед сушінням та обробкою.

Подув вітер.

Майкл тут же скривився й прикрив ніс долонею.

— Ох… Не часто ж сюди цю вонь доносить.

Він підняв голову вгору. На верхніх ярусах поселення, ближче до скелі, з топилень густо валувала пара. Там у великих мідних чанах плавився свіжий жир, зрізаний зі здобичі. Його акуратно розливали по пузатих глиняних глечиках і запечатували воском. Жир у Воронів цінувався не менше за добру шкуру — ним просочували взуття від сирості, змащували вози, захищали дерево й міняли в інших поселеннях на потрібні товари.

Майкл спустився з мосту й попрямував до будинку біля схилу. На лаві біля стіни вже сидів його старий приятель, ліниво гріючись на ранковому сонці.

— Гей, старий, ти чого розлігся? Клієнтів немає?

Цирульник примружив одне око, зміряв його поглядом і всміхнувся.

— О-о, Майкл. Та які в таку рань клієнти? Ти сам на себе подивися, весь зарослий ходиш.

Майкл знову машинально потягнувся до бороди.

— Ось мені й знадобилися.

— Ну тоді заходь. Ціна як завжди — два зелені Лагеренці. Будеш потім блищати, як обскубаний ворон.

Майкл голосно хмикнув і зайшов усередину слідом за приятелем.

Приміщення було простим, але чистим. Дерев’яне крісло, таз із водою, леза, ганчір’я і знайомий запах мила з травами.

— Ну розповідай, де тебе так довго носило, що встиг перетворитися на лісового відлюдника?

Майкл важко всівся в крісло.

— Якщо коротко — мало не здох.

— Тоді не коротко.

Майкл засміявся і, поки цирульник змочував рушник гарячою водою, розповідав про важку дорогу в Зелену Траву, болота, зворотний шлях і про те, як ледь не залишився там назавжди.

Коли він вийшов повністю поголеним, сам собі здався ніби молодшим на кілька років.

Піднявшись угору поселенням до старої частини ущелини, Майкл зупинився.

Перед ним, у широкій скельній кишені, кипіло справжнє будівництво.

Люди Сари латали дахи, витягали старий мотлох, укріплювали стіни. Ворони тим часом поралися навколо давно покинутого дерев’яного підйомника.

Дві товсті дерев’яні опори, потемнілі від часу, йшли вгору вздовж скелі, з’єднані поперечними балками й системою товстих канатів. Між ними висіла вантажна платформа — широка дерев’яна площадка з частково зірваним бортом, перекошена й застрягла на півдорозі. Тільки старий противажіль — величезна сітка, набита камінням, — усе ще тримав її в повітрі, повільно погойдуючи від вітру. Десь нагорі скрипіли дерев’яні блоки, а канати виглядали так, ніби ще трохи — і луснуть.

Хтось тягав дошки, хтось знімав старі балки, хтось лаявся, намагаючись зрушити заїдений механізм.

Під навісом стояла Сара й жваво розмовляла з якимось теслею.

Майкл підійшов ближче.

Сара помітила його надто пізно й навіть трохи здригнулася.

— Несподівано. Не думала, що ти прийдеш так рано… А виглядаєш-то як.

Вона не договорила, але комплімент був зрозумілий.

Майкл задоволено всміхнувся.

Але Сара майже одразу повернулася до справи.

— Майкле, мені здається, ви надто зручно все на мене звалили. Тут усе розвалюється. Доми, кузня, інструменти… а підйомник?

Вона тицьнула пальцем у бік дерев’яної конструкції.

— Ми почали возити землю з лісу, поки готується кам’яна кладка під поля, і одразу вперлися в це. Вузька стежка для возів марна. А підйомник мертвий.

— Нікому було лагодити, — ніяково кашлянув Майкл. — Усі хороші теслі після відходу з Густого Лісу перебралися в поселення Ручая.

Сара подивилася на нього без особливого враження.

— А послати по пару майстрів не можна було? Ваші люди з самого ранку тягають усе на собі, як в’ючні тварини.

Майкл аж відчув ніяковість. За звичкою хотів почухати бороду.

Рука машинально смикнулася до бороди, але зависла на півдорозі. Голитися він усе-таки вирішив недарма. Сара це помітила, ковзнула по ньому поглядом і навіть ледь помітно всміхнулася, але відразу повернулася до справи.

— Я вже знайшла теслю. Він пояснив, що потрібно для ремонту. Сема з Павлом відправила по жир для обробки дерева. А ти чого стоїш? Сем і той більше активності проявляє.

Майкл фиркнув.

— А я що? Я мисливець і торговець. Моя справа допомагати, а не самому поля орати.

Сара тут же різко обернулася до нього.

— Ну то наторгуй мені інструменти для роботи. Насіння. Нормальне. А не одну картоплю на все поселення.

Майкл зітхнув, розуміючи, що сперечатися марно.

— Вовки скоро привезуть частину товару. Чого не вистачить — сам відвезу скло й обміняю. А поки можу дати людей для охорони за стінами, якщо будете возити землю.

Сара трохи пом’якшала.

— І то допомога.

Після цього вона знову повернулася до розмови з теслею.

У цю мить до Майкла підійшла Олівія. Було видно, що прокинулася вона зовсім недавно — волосся ще не до кінця зібране, погляд сонний, сама якась не до кінця прокинута. Але Майкл одразу помітив інше.

— Привіт, Олі. А де перо?

Олівія машинально торкнулася шиї.

— Удома. Чого його просто так тягати? Шкода.

Майкл насупився й ступив ближче.

— Шкода? Олі, це не прикраса.

Вона відвела погляд.

— Та знаю…

Голос Майкла став м’якшим.

— Ні, не знаєш.

— Не кожен у поселенні взагалі проходить випробування. А перше перо в такому віці отримують одиниці.

Він трохи нахилився ближче.

— Та ще й за виживання на болотах. Нехай і під наглядом.

Олівія підняла погляд.

— Але все одно…

Майкл похитав головою.

— Такі речі не ховають. Ними пишаються.

Олівія нічого не відповіла, але вперше за ранок на її обличчі з’явилося щось схоже на теплу усмішку.

— Майкле! Добре виглядаєш! — донісся згори голос Павла.

Той спускався гірським схилом, тримаючись за дерев’яну огорожу, а перед ним уже мчав Сем із невеликим глечиком топленого жиру в руках.

Підбігши до Майкла, увесь захеканий, Сем спершу навіть завмер, не одразу впізнавши його без бороди.

— Майкле?!

За секунду його обличчя осяяла радість.

— Майкле, привіт! Олівіє, привіт!

І з тією ж енергією він тут же полетів до Сари, простягаючи глечик.

— Ось! Принесли!

— Постав і зачекай, — відповіла Сара, навіть не відволікаючись від розмови з теслею.

Сем акуратно поставив жир, але спокійно стояти не зміг і майже одразу знову повернувся до Майкла.

Тепер він уже говорив куди вільніше й менше соромився, ніж раніше.

— Ми вранці з Сарою нагорі були! Там шкури на вітрі висіли! Величезні! Вони ось так робили! Фууух!

Він замахав руками, зображаючи, як вітер тріпає натягнуті шкури.

— Як вітрила на яхтах!

Майкл примружився.

— Яхтах? Це що ще таке? Може, кораблі?

Сем жваво закивав.

— Так! Кораблі! Тільки швидкі! Вжух!

Він так емоційно розмахував руками, що навіть Олівія не витримала й розсміялася.

Майкл подивився на нього з теплом.

— Голодний?

— Не-а.

До цієї миті нарешті спустився Павло.

Було видно, що біг швидко, але з усіх сил намагався показати, ніби зовсім не втомився. Він випростався, поставив свій глечик, підійшов до Олівії й навмисне легенько штовхнув її стегном.

— Чого смієшся?

Олівія подивилася на його важливе обличчя й розсміялася вже по-справжньому — легко й заразливо.

Павло спершу взагалі не зрозумів, що відбувається, машинально оглянув себе, думаючи, що з ним щось не так.

Але що більше сміялася Олівія, то сильніше це чіпляло інших.

Майкл теж не витримав і розреготався.

— Ой, усе, досить! — крізь сміх видушила Олівія, витираючи сльозу, що виступила. — Павле, перестань!

Той так і завмер у повному нерозумінні, дивлячись на тих, хто реготав довкола.

— Гаразд, насміялися — і досить, — нарешті видихнув Майкл. — Давайте дамо Сарі закінчити.

Саме в цю мить Сара звільнилася й підійшла зі спини.

По її обличчю було неможливо зрозуміти, чи чула вона весь цей цирк, чи вирішила зробити вигляд, що ні.

— Саро, чудово, — швидко зібрався Майкл. — Хотів запитати, ці два шибеники тобі ще потрібні?

Сара зміряла його поглядом.

— Будь-яка допомога не завадить. Я думала, ти вже сам усе організовуєш.

Вона махнула рукою в бік стежки.

— Мені ніколи ще й із тобою возитися. Я нагору допомагати людям. А ти організуй охорону й роботу за стінами.

Із цими словами вона підхопила залишений Семом глечик із топленим жиром і важким кроком пішла вгору, наздоганяючи теслю.

Майкл машинально провів її поглядом.

Піднявшись до підйомника, Сара навіть не сповільнилася.

Біля перекошеної платформи кілька Воронів сиділи просто на колодах, явно більше спостерігаючи за роботою, ніж допомагаючи.

— Я, значить, за вас тут пашу, а ви відпочивати розсілися?! — її голос рознісся по всій скельній кишені.

Один із чоловіків неохоче підняв голову.

— Та ми ж чекаємо…

Сара тут же сунула глечик теслі.

— Ось жир. Показуй, що мастити.

Потім знову повернулася до робітників.

— Чекають вони. А якщо підйомник зірветься, теж сидячи дивитиметеся?

Ворони неохоче почали підводитися, під невдоволене бурчання розбираючи інструменти.

Майкл похитав головою.

— Так… із цією точно не занудьгуєш.

Десь нагорі знову пролунав її голос, змушуючи лінивих робітників ворушитися.

Він перевів погляд на хлопців.

— Ну от і добре. Олівіє, Павле — бігом додому по луки й стріли. Чекаю вас біля воріт. Тільки не тягніть.

Потім подивився на Сема й жестом показав собі на шию, натякаючи на перо Олівії.

Павло тут же це помітив.

— А це що означає?

Пожвавившись, він повернувся до Олівії.

Та тільки закотила очі.

— Потім розповім.

— Ну ходімо й ми, Семе.

Дочекавшись його, Майкл попрямував униз, до великої складської будівлі на нижньому ярусі поселення. Саме там найчастіше збиралися вільні мисливці — хто шукав підробіток, хто домовлявся про вилазки, а хто просто приходив обмінятися товаром чи новинами.

Майкл зупинився біля входу, окинув поглядом присутніх і голосно крикнув:

— За три зелені Лагеренці потрібні люди допомогти поселенню Зеленої Трави!

У відповідь одразу посипалося невдоволене бурчання.

— Ми що, землероби тепер?

— Каміння тягати та землю копати? Не мисливська це справа.

Із натовпу вийшов знайомий мисливець, усміхнувся й голосно кинув так, щоб інші почули:

— Майкле, ти ж знаєш. Ми не для цього з луками по лісах бігаємо. У землі колупатися — не наше.

Ззаду тут же підхопили:

— Та й відпочити хочеться, тільки додому повернулися.

— І так живуть тут на наших запасах.

Майкл спершу мовчки слухав, потім ступив уперед.

— На ваших запасах? А як ваші родини хворіли, ніхто не обурювався, що люди Зеленої Трави раптом стали знахарями й свої трави на нас витрачали.

Натовп притих.

— Чи взимку знову збираєтеся жерти одне в’ялене м’ясо та жир, поки животи не скрутить? Щось я не бачив черги охочих самим через болота по трави йти.

Хтось невдоволено буркнув, але Майкл уже розійшовся.

— Вас ніхто землю орати не кличе. Потрібні мисливці — охороняти людей біля лісу, поки ті працюють. Чи пропонуєте жінкам самим із луками звіра зустрічати?

Кілька людей відвели погляд.

— І три Лагеренці вам мало? При тому що потім жерти будете те, що вони виростять.

Із натовпу хтось фиркнув:

— Надто вже ти за них вписуєшся, Майкле. Може, самому в Зелену Траву перебратися?

Довкола одразу стало тихіше.

Майкл повільно повернув голову на голос.

— Якби не вони, твоя жінка минулої зими вже на тому світі траву жерла б.

Після цих слів сперечатися більше ніхто не захотів.

Один із роззяв важко зітхнув.

— Караулити-то можна.

— Якщо тільки без оранки.

— Я теж піду.

Невдоволення швидко зійшло нанівець.

Сем увесь цей час мовчки стояв за спиною Майкла, уважно переводячи погляд з одного обличчя на інше, ніби вбирав кожне слово.

— Ну тоді всіх охочих чекаю біля полів. І не з порожніми руками. Без випивки. Там ви відповідаєте не тільки за свою шкуру.

Більше говорити було нічого.

Майкл плеснув Сема по плечу, даючи зрозуміти, що час іти, ще раз окинув поглядом натовп, відзначаючи, хто все ж заворушився й почав збиратися, і попрямував разом із ним до воріт.

Усю дорогу він намагався зняти залишки напруження розмовою.

— А от ти чим би хотів займатися? — раптом запитав він. — Сам бачиш, у нас хто чим живе. Мисливці, торговці, землероби… Може, зі мною полювати навчишся?

Сем одразу скривився.

— Це звіряток убивати? Не-е. Їх шкода. Вони милі.

Майкл усміхнувся.

— Навіть Тумарга?

Сем замислився.

— Ну… не всіх.

Кілька кроків вони пройшли мовчки.

— Не знаю, — чесно зізнався Сем уже серйозніше. — Мені всюди хочеться ходити. Усе дивитися. Усе дізнаватися.

Майкл знову машинально потягнувся до бороди й зупинився на півдорозі.

Звичка залишилася.

— Ну і це добре. Але якщо хочеш ходити на вилазки, треба вміти за себе постояти.

Сем одразу подивився на нього.

— Ага. Як ти зараз, коли дядьки кричали.

Майкл коротко всміхнувся.

— Ну… приблизно так.

До цієї миті вони вже вийшли за ворота, де їх чекали Олівія і Павло з луками за плечима.

Майкл одразу помітив, що обоє надягли свої кулони з перами, і схвально кивнув.

Сем майже відразу підійшов до Олівії, не зводячи очей із її лука.

— Можна? — обережно, майже сором’язливо запитав він.

Олівія спершу подивилася на Майкла, помітила його задоволене обличчя, фиркнула й простягнула лук.

— Та бери. Тільки не зламай.

Задоволений Сем усю дорогу до полів розглядав зброю, ніяково натягував тятиву, вдаючи, ніби стріляє в повітря, і тихо сам собі озвучував:

— Фюх.

Павло пирснув зі сміху, а Олівія всю дорогу косилася на нього, явно боячись за свій лук більше, ніж за щось інше.

Коли вони дісталися полів, робота вже кипіла на повну.

Земля тут виявилася куди менш привітною, ніж виглядала здалеку — жорстка, місцями кам’яниста, із корінням, що стирчало, а по краях надто близько підступав ліс.

Люди Сари вантажили свіжу землю на вози, вирівнювали ділянки, тягали каміння для майбутніх підпірних стін.

Коней у поселенні не вистачало, тому біля поля стояли тільки порожні повозки. Завантажені по черзі викочували до дороги, там уже перепрягали коня й відправляли нагору, повертаючи назад наступну порожню.

Сем тут же акуратно повернув лук Олівії, ніби це була найцінніша річ на світі, і, не чекаючи нічого, побіг допомагати вантажити землю.

Майкл усміхнувся.

— Ну що, покажете, чого навчилися за моєї відсутності?

Він скуйовдив Олівії волосся, щоб та перестала прискіпливо оглядати лук на предмет пошкоджень.

Олівія першою взялася за зброю.

Натягнула тятиву й уже збиралася вистрілити кудись між дерев, але Майкл рукою опустив її лук.

— Не-е, так не піде. Куди ти стріляєш? В Удгаллу?

Він відійшов убік, зірвав широкий лист лопуха, дістав ніж, пройшов углиб приблизно на сімдесят кидків і закріпив лист на стовбурі дерева.

Повернувшись назад, задоволено кивнув.

— Ось тепер стріляй.

Олівія довго не цілилася.

Свист.

Перша стріла ввійшла просто в лист.

Потім ще одна.

І ще.

Майкл навіть поплескав.

— Ну це вже в багато разів краще, ніж було.

Олівія задоволено сходила по стріли, повернулася й сіла біля дерева, явно задоволена собою.

Павло, звісно, вирішив не відставати.

Якщо Олівія стріляла спокійно й точно, то він одразу почав красуватися.

Пускав стріли не по прямій, а з високим заносом, розраховуючи дугу польоту, і, на подив Майкла, теж влучав.

Такого прогресу він не очікував.

Але потім згадав, чий це внук.

У Нейри з дисципліною завжди було строго.

Щоправда, сам Павло куди частіше поглядав не на ціль, а на Олівію, перевіряючи, чи помічає вона його старання.

Тим часом Олівія, сидячи біля дерева, уже більше стежила за лісом і за Семом.

І це дивувало її найбільше.

Цей дивний хлопчисько з такою енергією з самого ранку тягав землю разом із дорослими, бігав під сонцем, не нив, не скаржився і ще примудрявся щось пояснювати робітникам, запевняючи, що черв’яків із землі викидати не можна — вони допомагають ґрунту.

Після тренування Майкл похвалив обох, але швидко нагадав, навіщо вони взагалі тут.

— Павле, стріли за собою збери. Видно, Нейра тебе добре натаскала. Стріляєш гідно. А тепер іди й оглянь ліс з іншого боку поля.

Коли перший віз майже завантажили, Майкл сам засукав рукави сорочки, допоміг викотити важку повозку з пухкої землі на дорогу, де її вже запрягали в нещодавно приведеного коня, потім відчепив порожній віз і, не кажучи ні слова, пішов допомагати Сему вантажити землю.

Косі погляди людей Зеленої Трави, які ще недавно спостерігали за їхньою стрільбою як за дитячою забавкою, помітно пом’якшали.

Майкл саме підхопив черговий кошик із землею, коли з боку дороги за струмком пролунав крик:

— Ворота! Повозки!

Хтось із мисливців, виставлених у караул біля лісу, уже махав руками.

Робота на полі майже одразу завмерла.

Павло першим підвів голову.

— Вовки?

Майкл випростався, витираючи піт із чола, і примружився в бік дороги.

Удалині між деревами вже рухалися силуети возів.

Він хмикнув.

— Схоже… узимку все-таки будемо їсти не одне м’ясо.

Кінець розділу.