Нова земля

Розділ 8 — Нова земля

Зала ради освітлювалася холодним місячним світлом, що падало на стіни й кам’яну статую. Крапля за краплею посудина в її руках наповнювалася водою, і важкі кам’яні долоні повільно опускалися все нижче.

«Буммм»

Посудина заповнилася доверху, опустилася вниз і перевернулася, вихлюпнувши воду в кам’яні канали.

Потік із гулом побіг углиб печери. Розділяючись усе далі, він ішов у тріщини стін, народжуючи знайому вібрацію.

«Тсссссс-іїї»

Поселенням Воронів рознісся протяжний свист.

Ніхто не здригнувся. Після нападу Кхемарів поселення все ще не спало. Люди продовжували ходити вулицями, варта змінилася вже вдруге, а біля воріт горіло більше смолоскипів.

Тільки уродженці Зеленої Трави все ще смикалися від цього звуку. Для них він поки не відрізнявся від сигналу тривоги, якого вони так боялися.

Сару цей свист теж вирвав із думок.

Стоячи на балконі, Сара мовчки спостерігала, як поселення потроху повертається до звичного порядку.

Вона помітила, звідки прийшла та дивна хвиля. Схоже, джерело було десь поруч із домом Майкла.

— Зараз не до цього… — тихо прошепотіла Сара собі під ніс. — Що я за глава така? Треба перевірити, як люди влаштувалися.

Сара швидким кроком почала спускатися зі схилу, намагаючись згадати слова Луки. Він щось розповідав про розселення, але тоді вона майже не слухала.

Із знайомих тут були тільки Майкл, Олівія і Павло. Та й дім Майкла Сара пам’ятала лише приблизно.

— Начебто десь там… — пробурмотіла Сара, вдивляючись у вогні смолоскипів, і пішла далі.

Кам’яна кладка під ногами все ще здавалася чужою. Ступні чіплялися за виступи, тіло ніяк не могло звикнути до цих доріг після м’якої землі Зеленої Трави.

Дратували й погляди Воронів.

Важкі. Вивчаючі.

Ніби вони бачили в ній щось чуже.

Хоча без кулона і фарби на обличчі Ворони були такими самими людьми.

І саме це бісило найбільше.

Шукати дім Майкла довго не довелося. Біля стін уже зібралися люди й кілька вартових.

Серед натовпу Сара одразу впізнала літню жінку з ради — ту саму, чий голос мав вагу під час голосування. Але зараз Нейра виглядала інакше. Простіше. Майже по-домашньому, якщо так узагалі можна було сказати про неї.

— Ну чого збилися докупи? — різко кинула Нейра, окинувши поглядом варту. — Розійшлися. Не створюйте паніку.

Вартові одразу зрозуміли натяк і почали розганяти роззяв.

— Майкле! Рідний ти мій, нарешті повернувся. Хоч би попередив старих друзів, а то я вже всякого надумала, — голосно заголосила Нейра, ніби справді прийшла просто навідати знайомого. — Ну пригости хоч чаєм. Не дарма ж я через усе поселення сюди йшла. Розкажеш, як дорога.

Майкл майже не слухав. Голова все ще гуділа, а спина знову починала горіти болем. Схоже, рани відкрилися.

Кетрін, уклавши Сема, вийшла назовні й підхопила Майкла під руку.

— Іти зможеш? — тихо запитала вона.

Майкл тільки кивнув.

— Тоді проходьте. Чай зараз буде.

Натовп поступово розходився. Варта нікого не підпускала до дому, відправляючи людей назад. Під руку потрапила й Сара — пояснювати їй нічого не стали, та й пояснитися не дали.

У домі Нейра одразу змінилася в обличчі.

— Ну, розповідай, старий друже. Що сталося?

Вона важко опустилася на стілець.

— Може, гарячого принести? — обережно запитала Кетрін.

— Ні, залиш нас поки, — спокійно відповіла Нейра. — Краще за хлопчиком подивися.

Потім перевела погляд на Майкла.

— А тепер повертайся. Подивимось, як там твої рани. Я тебе знаю — здохнеш раніше, ніж тебе Оксиси доїдять.

Майкл мовчки задер сорочку й повернувся спиною.

Рвані смуги на шкірі знову кровоточили.

— Кетрін! Гарячої води й чистого ганчір’я! — крикнула Нейра, вже підводячись.

Вона провела пальцями біля рани й насупилася.

— Я бачу, хлопчик приходив до тями. Що сталося?

Майкл важко видихнув і почав розповідати. Про дивну поведінку Сема. Про хвилю.

Нейра слухала мовчки, не перебиваючи.

— Хмм… — протягнула вона нарешті. — Чула я про таке. Давно. Казали, раніше люди з подібною силою траплялися частіше. Їх боялися, шанували… іноді полювали на них. Я думала, це просто старі казки.

Майкл скривився від болю в спині.

— І що тепер робити з хлопчиком?

— Не сказала б, що він такий уже хлопчик, — спокійно відповіла Нейра. — А от що робити з його силою… цього я не знаю.

Вона замислилася на мить.

— До ранку нехай залишається у вас. Після такого він і так наляканий. А вранці зберемо раду й вирішимо.

Нейра важко підвелася зі стільця.

— Ну а я піду. Стара вже для нічних походів.

Вона плеснула Майкла по плечу й усміхнулася:

— А за спину будеш винен. Не думала, що ти переживеш удар Тумарга в лобову. Не такий уже ти дряхлий, як виглядаєш.

Нейра вимила руки від мазі й попрямувала до дверей.

Відчинивши її, голосно кинула наостанок:

— Дякую за гостинність! Одужуй!

На вулиці натовпу вже не було. Тільки Сара сиділа біля струмка на низькій кам’яній огорожі, чекаючи, поки закінчиться розмова і піде варта.

Нейра помітила її одразу.

— І ти тут? — хмикнула вона. — Ну проведи стару, поговоримо.

Сара мовчки підвелася й обережно взяла Нейру під руку.

Поки вони йшли освітленими смолоскипами вулицями, Сара ставила прості запитання: де розмістили людей, чи вистачило місць, чи не було проблем.

Нейра тільки відмахнулася.

— Та заспокойся ти. Ми ж не звірі. Дали, що змогли. А покажете користь — і приймуть вас як своїх.

Вона зупинилася біля великого будинку.

— Ну от ми й прийшли.

Двері скрипнули, і назовні вийшов Павло.

— Це мій внучок. Ви, здається, уже знайомі, — сказала Нейра. — Павле, привітайся нормально. Годі в хмарах літати.

Павло одразу випростався.

— Доброї ночі, Саро.

— А тепер швидко накинь щось і проведи дівчину додому. Їй тут поки все чуже.

Павло кивнув і тут же побіг назад у дім по накидку.

Сара нарешті видихнула трохи спокійніше.

— Дякую вам… справді. Я постараюся виправдати ваші надії.

Нейра подивилася на неї уважніше.

— Дитя, я знаю, як це — відповідати за людей. Відпочинь. Завтра важкий день.

Вона трохи помовчала й додала:

— Рада вже вирішила поселити вас у старій частині Воронів. Доми там не в найкращому стані, але дахи цілі. Якщо руки в людей є — приведете все до ладу. Зате будете поруч одне з одним. Так і вам легше освоїтися, і тобі простіше за своїми наглядати.

Нейра усміхнулася.

— Та й кузня там пустує. Після голоду багато людей не стало. Роботи вистачить усім.

У цю мить знову з’явився Павло. Уже в теплій накидці. Стояв рівно, намагаючись виглядати серйознішим, ніж був насправді, хоча думки вже були далеко — десь біля вікна Олівії.

Нейра одразу все зрозуміла з його обличчя.

— Так, молодий Соловей, — хмикнула Нейра. — Провів дівчину й одразу додому. Навіть не думай шастати вночі.

Павло різко кашлянув, удаючи, що не зрозумів натяку.

Сара мимоволі всміхнулася, проводжаючи Нейру поглядом.

Уперше за довгий час їй стало легше. Напруження потроху відпускало, залишаючи після себе тільки втому.

— Ну що, покажеш мені ваше поселення? — гукнула Сара Павла, який усе ще витав десь у своїх думках.

Навіть у нічному серпанку, у світлі місяця й смолоскипів, поселення Воронів здавалося живим. Люди все ще ходили вулицями, десь чулися голоси, скрип дерева, дзвін металу. Тільки варта, що проходила повз частіше, ніж зазвичай, нагадувала про недавній напад.

Павло не одразу зрозумів, із чого почати розмову, і заговорив про те, що знав найкраще.

— За словами бабусі, наше плем’я перебралося сюди понад сто років тому. Раніше Ворони жили в лісі, просто на деревах. Звучить красиво… але взимку там було важко. Холодно. І небезпечно.

Він махнув рукою вперед.

— Тоді наші й знайшли це місце. Стару каменоломню. Кажуть, колись вона належала поселенню Гір.

— А де вони зараз? — запитала Сара. — Я ніколи про них не чула.

Павло знизав плечима.

— Та Удгалла їх знає. Може, пішли. Може, вимерли в шахтах. А може, Оксиси розтягли. Вони люблять у горах гніздитися.

Він усміхнувся:

— Торговці Вовків іноді розповідають, що частина людей усе-таки дісталася до їхніх земель. Але що сталося із самим поселенням — ніхто не знає. Та й у гори зараз мало хто полізе.

«Тсссссс-іїї»

Поселенням знову прокотився знайомий свист.

Вони якраз вийшли до кам’яного мосту.

Павло зупинився, подивився кудись удалину й важко зітхнув.

Сара одразу все зрозуміла.

— Гаразд, далі я сама дійду, — тихо сказала вона. — А якщо хтось спитає — скажу, що ти показував мені поселення.

Вона ледь усміхнулася.

— І це залишиться таємницею.

Павло ніби ожив.

Навіть не знаючи, у який бік бігти швидше, хлопець коротко кивнув і майже зірвався з місця.

Сара тільки всміхнулася йому вслід.

Не так давно і вона була молодою. І біля її дому вечорами теж збиралися хлопці.

Подув холодний вітер, зірвавши пелюстки вишні й понісши їх через усе поселення.

— Красиво… — тихо промовила Сара.

На очах несподівано виступили сльози.

Поки Сара поверталася додому, Майкл у своєму домі намагався зібрати думки докупи.

Кетрін мовчки слухала, стоячи поруч.

— Де я так примудрився прогнівити духів Удгалли?.. — втомлено пробурмотів Майкл. — Усе разом навалилося. Болота… Сара… тепер ще й хлопчик. Та й рада… Схоже, я там уже давно комусь поперек горла.

Він важко сів за стіл.

— Ці трави мали допомогти мені осісти тут спокійно. Думав, місце в раді дасть змогу піти від полювання й торгівлі… а стало тільки гірше.

Кетрін підійшла ззаду й м’яко обійняла його за плечі.

— Зате тепер у нас є Сем.

Майкл важко всміхнувся.

— От саме… хлопчик.

Він опустив погляд.

— Я не хочу, щоб ти надто швидко до нього прив’язалася. Я знаю, як тобі хотілося дитину. Але завтрашня рада знову може все перевернути.

— Майкле.

Він замовк.

— Так… я знаю, — тихо сказав Майкл. — І я зроблю все, щоб він залишився в нас.

Кетрін обережно взяла його за руку.

— Уже пізно. Не варто вночі забивати голову страхами. Вранці навіть птахам легше розправляти крила.

Вона поцілувала його й повела до спальні, на мить затримавши погляд на Семові, що спав біля каміна.

— За хлопчиком потім ще встигнеш доглянути… — майже пошепки сказала Кетрін. — А я давно тебе не бачила.

Вона загасила свічки.

«Тсссссс-іїї»

Протяжний свист знову прокотився поселенням.

Майкл навіть не помітив, як заснув.

Прокинувся він різко. Рука машинально потягнулася поруч, намагаючись намацати Кетрін, але місце виявилося порожнім.

— Оооо… — хрипко простогнав Майкл, мружачись від яскравого ранкового світла.

— Майкле, ти там встаєш? Тобі на раду йти! Їжа вже на столі! — долинув голос Кетрін з іншої кімнати.

— Та встаю я… — пробурмотів Майкл, важко спускаючи ноги з ліжка. — Навіть спокійно полежати у власному ліжку не дають…

Він скривився від болю в спині й повільно підвівся.

— А Сем?.. Як він?

— Усе добре. Я вночі кілька разів вставала перевірити його. Вранці був як ні в чому не бувало.

Кетрін узяла дерев’яну миску з водою й вийшла назовні. У дім одразу увірвався шум поселення, що прокидалося.

Майкл важко натягнув штани й, шаркаючи ногами, дістався до столу.

На дерев’яній тарілці лежав шматок дичини, кілька варених картоплин і смажені гриби.

Майкл аж зупинився.

— Ого… Я вже забув, коли востаннє їв картоплю. Кейт, де ти її дістала? Наші запаси ж закінчилися.

Кетрін повернулася в дім і поставила миску.

— Сідай, а то вистигне. Сусіди потроху принесли. На подяку за твої трави. Сказали, щоб ти швидше одужував.

Вона усміхнулася.

— Їж давай. Ми з Семом уже поїли.

Майкл усміхнувся, набиваючи рот їжею.

— І як він?

— Трохи дивний… — задумливо сказала Кетрін. — Виглядає вже майже дорослим, а поводиться як дитина.

— А де він зараз?

— Надворі. З Олівією і Павлом. Вони саме прийшли провідати тебе.

Вона трохи помовчала й додала:

— І Павло просив передати, що Нейра не любить, коли спізнюються на раду.

Кетрін підійшла ближче й поклала руку Майклу на плече.

Очі світилися тихим щастям.

— Знаєш… я така рада, що він з’явився в нас.

Майкл накрив її руку своєю.

— Я пам’ятаю вчорашню розмову. І зроблю все, щоб він залишився.

У цю мить біля дверей зупинилася Олівія.

Вона вже хотіла постукати, але завмерла.

Усі слова були чутні надто добре.

Щось важке стиснулося всередині грудей.

Стало боляче.

І чомусь образливо.

— Олівіє? — гукнув її Павло, помітивши, як вона завмерла біля дверей. — Ти чого? Майкла кликала?

Знадвору Сем і Павло перекидали ногами невеликий камінець, ніби граючи в м’яч. Сем усе ще незграбно повторював рухи за Павлом, але вже сміявся.

Олівія ніби отямилася.

«Тук-тук-тук»

— Та заходьте! — одразу долинув голос Майкла. — Ооо, Олі, це ти? Радий тебе бачити! Зараз, почекай, я тільки дожую.

Він усміхнувся, дивлячись на неї.

— Дивись, яка красуня виросла. Нареченого тобі скоро шукати пора.

— Жуй давай, а то вдавишся, — кинула Кетрін з усмішкою.

— Угу… — тихо відповіла Олівія, опустивши погляд.

Вона справді була рада бачити Майкла.

Але відчуття всередині було новим. Незрозумілим. І від цього ставало тільки важче.

Олівія швидко вийшла назад у двір.

Проходячи повз, плечем випадково зачепила Сема. Камінець відлетів убік.

Сем здивовано подивився їй услід.

— Гей, Олівіє… ти чого?

Та тільки махнула рукою й мовчки сіла на те саме місце біля струмка, де вночі сиділа Сара.

З дому вийшов Майкл.

Проходячи повз Сема, він скуйовдив хлопчикові волосся. Потягнувся, тут же скривившись від болю в спині, але виду не подав. Тільки почухав бороду й важко видихнув.

— Ну що, пернаті, — усміхнувся Майкл. — Випробування своє хоч нормально пройшли? А то нових пер у вас щось не бачу.

Павло одразу оживився.

— Я тепер на сто кидків із лука б’ю! Чітко в ціль!

Він спеціально сказав це голосніше, кинувши швидкий погляд на Олівію.

Майкл усміхнувся ще сильніше.

— Ого. Дивись не зазнайся раніше часу.

Павло тільки задоволено розправив плечі.

— А ми сьогодні на стрільбище підемо?

— Не сьогодні, — похитав головою Майкл. — Я тепер у Сари в помічниках. Та й рада скоро.

Він перевів погляд на хлопців.

— Але якщо хочете — ідіть із нами. Заодно з Семом нормально познайомитеся.

Очі Павла тут же загорілися.

Олівія ж усе ще металася між дивною образою всередині й радістю від того, що Майкл нарешті повернувся живим.

— Семе, ходімо, — гукнув Майкл.

Вони разом рушили в бік водоспаду.

Дорогою Майкл уже щось розповідав Павлу:

— Я якось Тету зустрів…

Він усміхнувся.

— Уперта тварюка. Чимось на тебе схожа.

Павло одразу обурився, а Майкл тільки голосніше розсміявся.

— Але на смак Тету так собі, — усміхнувся він. — Ти, Павле, смачніший будеш.

Павло аж задихнувся від обурення, а Сем не втримався й тихо засміявся слідом за Майклом.

Майкл перевів погляд на Олівію.

— Олі, а ти чого така? Який Оксис тебе зранку вкусив? Мама як? Краще їй?

Олівія одразу трохи пожвавішала.

— Так… сьогодні вже навіть на вулицю виходила. Їй набагато краще.

Дійшовши до водоспаду, Майкл витягнув кілька Лагеренців і сунув їх Павлу.

— Так, пернаті. Відведете Сема й підберете йому одяг. А то в моєму старому ходити не годиться.

Сем здивовано подивився на монети, потім на Майкла, ніби не до кінця розумів, що це все для нього.

Майкл тільки махнув рукою.

— І дивіться мені, без дурниць.

Після цього він попрямував до дерев’яного механізму підйомника.

Але не встиг навіть узятися за важіль.

Ліфт сам почав повільно спускатися згори.

За кілька хвилин платформа зупинилася.

З неї вийшли Сара і Лука.

Обличчя Сари знову стало таким, яким Майкл побачив його ще під час першої зустрічі в Зеленій Траві — впевненим, зібраним, жорстким.

Майкл мимоволі насупився.

Дуже швидко вона прийшла до тями.

Або це він сам розм’як.

Не встиг він нічого сказати, як у плече прилетів сильний удар.

Сара навіть не намагалася приховати роздратування. По обличчю було видно — хотілося вдарити ще раз.

— Спізнився! — різко кинула вона. — Мене вже встигли відчитати через тебе.

Майкл тільки скривився, потираючи плече.

— Ти мав спокутувати провину, а не валятися вдома, — продовжувала Сара. — У дорозі виглядав куди надійнішим.

Фиркнувши, вона одразу розвернулася й пішла вгору дорогою в бік старої частини поселення.

Лука так і залишився стояти поруч, повільно закриваючи рот після побаченого.

— Тебе чекають на раді, — кинула Сара через плече. — А після приходь на височину. Туди, де старі покинуті будинки.

Вона навіть не обернулася.

Майкл тільки всміхнувся, зайшов у ліфт і смикнув важіль.

Платформа повільно поповзла вгору.

Він глибоко вдихнув прохолодне повітря, дивлячись на рідне поселення, розкинуте серед скель і водоспадів.

І знову мимоволі всміхнувся.

— А вона все така ж бойка…

Рада вже чекала.

По обличчях старійшин одразу стало зрозуміло — задоволених мало. Але Калеб, як і завжди, тримав порядок і не давав розмові зірватися в скандал.

— Те, що ти більше не в раді, не дає тобі права спізнюватися, — голосно кинув Калеб, коли Майкл увійшов усередину.

Він уважно подивився на нього.

— Сподіваюся, причина була гідна.

До Калеба тут же підійшла Нейра й неголосно щось сказала на вухо, коротко пояснивши стан Майкла після нічного нападу.

Калеб важко видихнув.

— Гаразд. Поки тебе не було, рада вже обговорила ситуацію.

Він обвів поглядом решту.

— Дехто пропонує забрати хлопчика під контроль Сірого Крила. Навчити, зробити вартовим і вивчити його силу.

Залою одразу пройшов схвальний гул.

— Але є й ті, хто проти, — продовжив Калеб. — Нейра переконала мене спочатку вислухати тебе.

Майкл випростався.

— Хлопчик поводиться дивно. Ніби йому не сімнадцять років, а всі десять. Він здичавів.

Кілька старійшин насупилися.

— Якщо загнати Сема в жорсткі рамки зараз — стане тільки гірше. І тоді ви не отримаєте ні вірної людини, ні контролю над його силою.

Він зробив паузу.

— Йому потрібно те, чого не було в руїнах. Дім. Родина. Причина захищати людей поруч із собою.

Майкл говорив спокійно, але впевнено. Ніби думав про це всю ніч.

— Я навчатиму його як мисливець і стежитиму за ним. А Кетрін дасть тепло, якого в нього ніколи не було.

Нейра усміхнулася кутиком губ.

— Дивись-но. Після удару Сари навіть говорити впевненіше став.

Залою пробігли смішки.

Але Нейра майже одразу знову стала серйозною.

— А якщо його сила знову вирветься? Як минулої ночі?

За її спиною одразу почулися голоси підтримки.

Майкл повільно оглянув раду.

— А хтось тут знає, що з цим робити?

Тиша.

— Якби знали — рішення ухвалили б без мене.

Він витримав погляд Калеба.

— Я пережив удар Тумарга. Переживу і це.

Потім додав уже тихіше:

— Як ви самі сказали раніше… я привів його. Мені й відповідати.

Рада знову загуділа, обговорюючи почуте. Задоволені були не всі, але й ризикувати ніхто не хотів. Як і втрачати шанс.

За кілька хвилин почалося голосування. Старійшини один за одним опускали свої пера в чаші, поки Калеб мовчки спостерігав за тим, що відбувалося. Нарешті він підійшов ближче, перерахував голоси й підняв погляд на Майкла.

— Хлопчик залишається в тебе. Але якщо щось станеться — відповідатимеш ти. І це не звільняє тебе від допомоги людям Зеленої Трави.

Калеб зробив коротку паузу, ніби ще раз переконуючись, що сперечатися більше ніхто не збирається, після чого махнув рукою:

— Раду завершено.

Він разом із Нейрою пішов углиб зали, уже тихо щось обговорюючи між собою.

Майкл ще кілька секунд стояв у залі ради, намагаючись зрозуміти, чому все пройшло занадто швидко й спокійно.

І саме це подобалося найменше.

Вийшовши назовні, він підійшов до водоспаду, зачерпнув долонями холодну воду й умився, намагаючись прийти до тями.

— Що ці старі задумали?.. — пробурмотів Майкл собі під ніс. — Де підступ?

Холодна вода трохи протверезила.

— Невже ті, кому я поперек горла, просто відступили?.. Чи чекають, поки я знову оступлюся?

Постоявши ще трохи, Майкл важко видихнув і попрямував у стару частину поселення, про яку говорила Сара.

Це місце він знав надто добре.

Колись тут жив старий друг, загиблий на полюванні багато років тому.

Але зараз покинутий район знову оживав.

Люди тягали дошки, лагодили дахи, вимітали сміття з вулиць. Десь уже стукали молотки. Між будинками бігали діти.

Сара стояла поруч із Семом, який із цікавістю розглядав усе довкола.

Олівія і Павло тим часом пояснювали людям, де лежать інструменти, які матеріали можна брати вільно, а що доведеться купувати в поселення.

Сара першою помітила Майкла.

— Ну нарешті, — усміхнулася вона. — А я-то думала, борода в тебе тільки через дорогу. А ти, схоже, вирішив її залишити.

Майкл машинально провів рукою по бороді.

— Ще не вирішив. Але начебто звик.

Вони стали поруч, спостерігаючи, як стара частина Воронів поступово повертається до життя.

— Ну і чим мені допомогти? — запитав Майкл. — Що вирішили старійшини?

Сара одразу стала серйознішою.

— Кузня майже розвалена. За нею ніхто нормально не стежив. Морози й дощі сильно пошкодили плавильну піч.

Вона махнула рукою в бік будинків.

— Але це ще пів біди. Інструментів для обробки землі майже немає. І ті, що є… як ви взагалі ними працювали?

Майкл усміхнувся.

— Якось виживали.

Але Сара вже не слухала.

— Посів скоро почнеться, а земля ще не готова. І насіння майже немає.

Вона повернулася до Майкла вже зовсім розгублено.

— Як ви взагалі тут живете?

— Склом, — спокійно відповів Майкл. — Ми не тільки полюємо. М’ясо, шкури, жир — це одне. Але головна здобич Воронів — скло з руїн.

Сара здивовано насупилася.

— Скло?

— Наші ходять у руїни групами. Потім міняємо здобич у Вовків. Вони якраз скоро мають прийти з товаром.

— І що привезуть?

— Картоплю для посіву.

Сара аж завмерла.

— Картоплю… і все? А буряк? Кукурудзу? Трави?

Тепер уже Майкл подивився на неї з цікавістю.

— Ходімо на поля. Там сама все зрозумієш.

Спустившись униз, Майкл і Сара ще трохи почекали, поки по тросу спустяться Сем, Олівія і Павло.

— То ви допомагати прийшли чи розважатися? — Майкл спеціально зробив серйозне обличчя, дивлячись на трійцю.

Павло тільки фиркнув, а Олівія закотила очі.

Ворота поселення розчинилися.

Варто було Сарі вийти з кам’яної кладки на звичайну землю, як вона полегшено видихнула. Після постійних сходів і мостів ноги вже гуділи.

— Ходімо. Тут недалеко, — Майкл махнув рукою в бік вузької стежки й невеликого мосту через струмок. — Пара кидків — і на місці.

Стежка йшла вздовж лісу.

Між деревами виднілися невеликі ділянки землі, розчищені під посів.

Сара спершу мовчала.

Потім зупинилася.

— Ні… це взагалі жах.

Майкл здивовано подивився на неї.

— Та що не так? Поля як поля.

Сара різко обвела рукою ліс довкола.

— Та тут половина землі мертва! Корені, тінь, сирість. Тут нічого нормально рости не буде.

Вона підійшла ближче до однієї з ділянок і копнула чоботом товстий корінь.

— І ліс надто близько. Люди працюватимуть, постійно озираючись, аби з хащі хтось не вискочив.

Тепер уже Майкл насупився.

Сара продовжувала все швидше:

— Де огорожі? Де канави? Де нормальна розчистка? Звір вийде вночі — і витопче все.

Вона схопилася за голову.

— З такою землею ви до зими доброго врожаю не отримаєте.

Майкл мовчки слухав.

— Ліс треба вирубувати далі, землю чистити, орати… — Сара важко видихнула. — І людей ще окремо ставити охороняти поля.

Потім різко повернулася до Майкла:

— Ви взагалі хоч колись нормально працювали із землею?

Майкл тільки знизав плечима.

— Ми мисливці, Саро.

На секунду вона просто замовкла.

Ніби тільки зараз остаточно зрозуміла, з чим їй доведеться працювати.

Після цього Сара разом із Майклом пішли далі оглядати ділянки.

А Сем, Павло й Олівія залишилися біля струмка.

Сем уже трохи звик до них і все частіше намагався говорити сам.

Він сидів біля струмка й кидав дрібні камінці у воду.

— Шкода, що Сара засмутилася, — тихо сказав він. — Вона хороша. Як Майкл і Кетрін.

Павло здивовано подивився на нього.

— А поля… це цікаво.

Сем сказав це вже впевненіше. Ніби всередині щось поступово прокидалося й починало складатися в єдину картину.

«Угу-угу-угу»

Із лісу спурхнула пташка, і Сем тут же відволікся, знову проводжаючи її поглядом.

Олівію чомусь знову пересмикнуло.

І найбільше дратувало те, що злилася вона саме на Сема.

— Тут би добре все росло, — раптом промовив Сем, продовжуючи дивитися в небо. — Якщо правильно посадити. А тінь давала б рослинам прохолоду.

Він говорив упевнено. Ніби знав про землю куди більше, ніж мав би.

Павло навіть відволікся від збирання квітів для Олівії.

А в неї всередині знову неприємно стиснулося.

І перш ніж Олівія встигла подумати, слова самі зірвалися з язика:

— Ну то запропонуй Сарі поля над водоспадом. Там лісу немає.

Сказавши це, вона одразу прикусила губу.

І головне — сама не розуміла навіщо.

Невже й справді ревнувала Майкла до цього дивного, безневинного хлопчиська?

Сара з Майклом саме поверталися назад, продовжуючи обговорювати побачене, коли Сем несподівано підняв голову й спокійно сказав:

— Поля над водоспадом кращі.

Майкл одразу важко видихнув.

— Та які там поля… — махнув він рукою. — Дарма тільки час втратимо. Там одна трава та вітер.

Але Сара вже зупинилася.

— Які ще поля?

Сем знизав плечима так, ніби говорив про щось зовсім звичайне.

— Великі. Чисті.

Павло зацікавлено підняв голову, а Олівія чомусь одразу напружилася.

Урешті вони все ж пішли нагору через поселення. Майкл усю дорогу бурчав, що Ворони вже не раз намагалися щось там вирощувати, але земля швидко висихала й майже нічого нормально не росло.

Та варто було їм піднятися на верхню рівнину, як Сара просто завмерла.

Перед ними розкинулося велике відкрите поле. Рівна земля, майже без дерев, добре освітлена сонцем. Тільки місцями стирчали камені та рідкі кущі.

Вітер спокійно гуляв високою травою.

Сара повільно пройшла вперед, присіла, зачерпнула землю долонею й розтерла між пальцями.

— Та ви знущаєтеся… — тихо видихнула вона.

Майкл нерозуміюче насупився.

— Що знову не так?

Сара різко обернулася до нього:

— Не так?! Та це найкраща земля, яку я сьогодні бачила!

Вона швидко заговорила, уже не приховуючи збудження:

— Тут сонця достатньо, земля суха, коренів майже немає. Треба тільки вирівняти ділянки, щоб дощова вода не йшла вниз схилом. Зробимо кам’яні насипи, як огорожі, і засиплемо всередину нормальну землю.

Вона махнула рукою в бік лісу внизу.

— А ґрунт можна привозити звідти. Перегній, листя, м’яку лісову землю. Урожай тут буде в рази кращий.

Майкл розгублено озирнувся на всі боки.

Для нього весь цей час тут була просто порожня галявина над водоспадом.

Сем тим часом бігав неподалік, намагаючись упіймати світлих метеликів.

І ніби ненароком промовив:

— Ще попіл від багать потрібен. Тоді жучки не їстимуть урожай. І гній. Так земля сильнішою стане.

Сара різко повернулася до нього.

— А ось це добра думка. Я чула про таке від людей Ручая. Вони іноді змішують попіл із землею для посівів.

Вона уважно подивилася на Сема.

— Звідки ти це знаєш?

Сем завмер. Метелик вислизнув із долонь і полетів.

— Не знаю… Просто знаю.

Олівію ніби знову кольнуло всередині. Цей дивний хлопчисько знову виявився правий.

Вона різко розвернулася й пішла назад до водоспаду.

— Олі? — здивувався Майкл. — Та що з тобою сьогодні таке?

Але Олівія навіть не обернулася.

Павло подивився вслід і майже одразу побіг за нею. Знайшов її біля лавки коло води. Олівія сиділа мовчки, дивлячись на потік унизу.

Павло обережно сів поруч. Кілька секунд вони просто слухали шум води, а потім він повільно присунув руку ближче до її долоні, що лежала на лаві, але так і не наважився доторкнутися.

Олівія помітила рух краєм ока, але руку не прибрала.

Вітер із водоспаду тріпав її волосся, а внизу гуділа вода, перекриваючи майже всі звуки поселення.

Павло довго мовчав, не знаючи, що сказати.

— Він тобі не подобається? — нарешті тихо запитав Павло.

Олівія одразу насупилася.

— Хто?

— Сем.

Вона важко видихнула й сперлася ліктями на коліна.

— Та не знаю я… Він дивний.

Павло слабо всміхнувся.

— Це так.

Олівія опустила погляд на воду.

— Спочатку з’явився з нізвідки. Потім Майкл тільки про нього й говорить. Потім рада. Тепер ще й Сара слухає його так, ніби він старий землероб із Ручая.

Вона сама розуміла, наскільки безглуздо це звучить.

Але зупинитися вже не могла.

— І мене це бісить.

Павло обережно подивився на неї.

— Ти ревнуєш.

Олівія одразу повернулася до нього.

— Що?!

Павло аж втиснув голову в плечі.

— Ну… Майкла.

Кілька секунд Олівія просто дивилася на Павла, а потім роздратовано відвернулася.

— Нічого я не ревную.

Але голос прозвучав уже не так упевнено.

Павло несміливо всміхнувся.

— Угу.

Олівія хотіла щось відповісти, але замість цього несподівано тихо розсміялася сама з себе.

Зовсім трохи.

І напруження всередині ніби стало слабшим.

Павло обережно присунув руку ще ближче.

Пальці майже торкнулися її долоні.

Олівія помітила це.

Над поселенням протяжно рознісся знайомий свист механізму:

«Тсссссс-іїї»

Вода внизу продовжувала шуміти, а вечір повільно накривав поселення Воронів.