«Ритуал крові»

Розділ 7 – «Ритуал крові»

Альберт навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Світ поплив, в очах потемніло, і тіло рухнуло.

Двоє не стали розбиратися. Перехопили повіддя й потягли повозку разом із конем у бік поселення Кісток.

Ближче до табору, за кілька годин, Альберт почав приходити до тями. Один із вершників уже заніс спис, щоб знову оглушити бранця, але другий зупинив його коротким жестом. Стренд не любив чекати, а непритомний боржник говорити не зможе.

Удару не було.

Альберту лише дали зрозуміти — мовчи. Інакше знесуть голову.

Поселення Кісток виглядало похмуро. Частково завалений паркан із колод, перекошені дерев’яні будинки, деякі — на грубих опорах. Усе нерівне, нагромаджене, ніби збудоване поверх старого світу.

Містечко було невеликим, але багатошаровим.

Унизу — багнюка, ями, клітки.

Спіймані люди працювали мовчки. Кхемари висіли в клітках або билися на смерть у заглибленнях, виритих у землі.

Крики, гарчання, стукіт.

Життя тут майже нічого не варте було.

Альберт сидів у повозці, потираючи голову й без особливого інтересу озираючись.

Усе довкола було знайоме.

— Злазь, черв’яку, — кинув один із «білих». — І дівку із собою забери. Вождь говоритиме.

Альберт мовчки зістрибнув, витягнув з-під одягу маленьку Вейну й запхав назад у мішок.

Потягнувся до дівчинки, але та вже прокинулася. Озирнулася, потягнулася.

У погляді читалося нерозуміння.

Але не страх.

Дівчинка сама підвелася й пішла слідом.

Біля великої будівлі розчинилися ворота. Альберта й дівчинку втолкнули всередину й повели довгим коридором. На стінах місцями висіли обдерті знамена із зображенням дерева — старі, потемнілі, майже стерті.

Коридор тягнувся вузький і гнітючий.

У кінці відкрилася зала.

У кріслі, розвалившись, наче господар усього світу, сидів Стренд. У руці — кубок із вином. Накази він роздавав ліниво, навіть не намагаючись підвестися.

— Ох… Альберте… дорогий друже… — протягнув Стренд, не одразу глянувши на гостя. — Завжди радий поверненню боржників. Чого так довго не заходив?

У голосі звучав сарказм.

Погляд ковзнув до дівчинки.

Усмішка стала тоншою.

— А це хто в нас? Новий гість? Ти ж знаєш, я баб не жалую… а ця ще й дрібна… кістлява…

— Навіщо привів?

Усмішка зникла.

Альберта й дівчинку грубо поставили на коліна перед кріслом. Стренд неквапливо зробив ковток.

— Ну? Борг приніс?

Альберт на колінах поповз уперед.

— Так… я вже їхав до вас, щоб віддати борг. Дорогою зустрів ваших воїнів. Намагався пояснити, куди прямую, але слухати ніхто не став… просто вирубили й самі привезли…

Стренд розсміявся.

— Ахаха… Схоже, тебе так давно не було, що вже не впізнають. А знаєш, що це означає? Тепер винен удвічі більше.

Альберта різко схопили за руки й потягли назад. Той почав брикатися.

— У мене є!.. Є чим повернути борг, навіть більше! — заволав він.

Стренд махнув рукою.

— Ну говори. Обдуриш — зубами знову розплатишся.

Варта зупинилася.

— У неї… в мішку була Вейна. Маленька. І ця дівчинка…

Стренд уже почав піднімати руку.

— Вона вміє наказувати Вейнам! Я сам бачив, як наказала — і ті пішли!

Стренд хмикнув.

— Чудово. У мене кожен десятий так може після серця Кхемари. Але що дасть ця? Боєць ніякий. Ти її не годуєш?

— Я знайшов її в коконі, у руїнах! — поспішно додав Альберт.

— Мало. Цього мало. Обирай — руку чи ногу. Знаєш, чого я не розумію? Коли прийшов у ваше поселення, ви здихали. Я допоміг вам. І що отримав натомість? Чи вирішив повторити за Сарою?

Різкий помах рукою.

— У клітку його до голодних Кхемарів. Подивимося, чи врятує ця… дізнаємося, чи його сьогодні день. А звірятко — на кухню.

Мішок із Вейною вирвали в дівчинки й кинули до ніг Стренда. Той ударився об підлогу й пронизливо запищав.

Очі дівчинки спалахнули зеленим. Кхемари в клітках завили, повітря в залі стало важким.

— Їй боляче! — крикнула Діана й змахнула руками.

Жовта хвиля пройшла залою тонким серпом. Удар був один, але вистачило й цього — верх кубка в руці Стренда зрізало рівно й чисто.

У залі запанувала тиша.

Кожен намагався зрозуміти, що сталося.

Вартові першими рвонули до дівчинки, схопили за волосся, готуючись перерубати шию.

— Стояти! — рявкнув Стренд. — Тупорилі… Відпустили її!

З явним інтересом вождь підійшов ближче.

— Оце подаруночок… Черв’ячку, не очікував від тебе такого.

Дівчинка сиділа на підлозі майже непритомна. У голові спливали уривки образів, що не складалися в єдине ціле. Ні місця, ні того, що відбувається, вона не розуміла.

Стренд, не відриваючи погляду, продовжив:

— Цього з лишком вистачить, щоб закрити борг. Але ти мені збрехав, Альберте. Про таку силу не сказав. А це вже небезпечно.

Альберт мовчав, боячись вдихнути голосніше.

Стренд нахилився й тицьнув у дівчинку пальцем — реакції не було.

— Гей… черв’ячку…

Потім випростався, підняв мішок із Вейною, дістав звірятко, схопив за задні лапи й підніс до обличчя дівчинки.

— Ну що скажеш? Назвеш своє ім’я? Чи будемо грати далі?

Вейна пискнула, звиваючись.

У голові майнув спогад: хтось читає книжку, картинки, голос… і два слова, що залишилися особливо чіткими — «магія»… і ім’я — Діанна.

Стренд примружився.

— Не люблю, коли мене ігнорують.

Рука вже піднялася для удару, але замість цього пальці сильніше стиснули звірятко.

— Я ж сказала… відпусти її… їй боляче…

Голос прозвучав слабше, але повітря знову почало важчати.

Стренд усміхнувся.

— Скажи, як ти це робиш — і відпущу.

Дівчинка підняла голову. Зелені очі дивилися прямо, без страху.

— Це магія. І я не черв’ячок. Я Діанна.

— Магія… — тихо повторив Стренд. — Щось новеньке. І, схоже, дуже корисне.

Вейну жбурнули назад до дівчинки. Стренд пройшов до столу, взяв новий кубок, налив вина й знову сів у крісло.

— Альберте, твій борг сплачено. Але за брехню залишаєшся при ній. Будеш наглядати. Навчиш служити — будеш вільний.

Ковток вина.

— Вільні.

Діану й Альберта відвели до ветхої халупи на краю табору. Напіврозвалена, з перекошеними стінами й щілинами між дошками, халупа ледве трималася і явно потребувала ремонту, але дах був цілий — не протікав.

— Ось вам житло, — грубо кинув вартовий. — Дах є — значить, жити можна.

Уже йдучи, додав:

— Телегу з конем сам знайдеш.

Звичайні умови для цього місця.

Діана поводилася як звичайна дитина, що втратила пам’ять. Дивилася на все широко розплющеними очима, повторювала слова, іноді рухи, ніби намагалася заново зібрати світ довкола себе.

Вейну теж залишили. Маленьку, руду, юрку. Їй дали ім’я — Рижуля. Спершу звірятко не відходило від Діани ні на крок, ховалося за нею, шипіло на всіх підряд.

Саме Рижуля залишалася поруч, коли Альберт на кілька днів виїжджав по матеріали для ремонту дому.

У ці дні Діану ніхто не чіпав. Люди перешіптувалися, згадуючи старі сказання — про перших людей, яких покарав Удгалла, позбавивши пам’яті й залишивши блукати серед живих, як тіні минулого.

Її обходили стороною не тільки тому, що вона була чужою. Тут узагалі нікому не довіряли. Але страх перед Стрендом був сильнішим — зайвий погляд, зайве слово могли дорого коштувати. Простіше було не помічати.

З часом Діана почала виходити в ліс із Рижулею — так звелів Стренд. Вождь хотів бачити результат.

Полювання давалося важко. Діані це не подобалося. Щоразу, коли Рижуля рвалася вперед, а звір намагався вирватися, всередині все стискалося. Але вибору не було — у таборі Кісток не питали, чого ти хочеш.

Альберт тримався поруч, спостерігав, запам’ятовував. З часом усе більше звикав до Діани, і нагляд переставав бути просто наказом. Та й поведінка в нього стала більш звичною й нормальною.

Так минув рік.

Одного вечора, повернувшись із полювання, вони взялися до готування. У халупі було тихо — тільки потріскував вогонь і тягнуло димом від вогнища. Діана поралася біля казанка, помішуючи їжу, іноді кривлячись від жару. Рижуля, як завжди, крутилася поруч — то біля дверей, то під столом, то влаштовувалася біля каміна, ліниво витягуючись, але вуха постійно рухалися, ловлячи кожен звук.

— Мені знову снилося… — тихо сказала Діана, не обертаючись. — Хлопчик. Ми з ним граємо… він сміється.

Альберт підняв на неї погляд.

— І що ще?

— Повозки… дивні. Не як у нас. Залізні. Самі їдуть.

Альберт довго мовчав, потім важко видихнув.

— Думаю, ти вже достатньо доросла, щоб зрозуміти… Скоріше за все, ти не пам’ятаєш. Я знайшов тебе в руїнах. Під завалами. Ти була… у коконі.

Діана на мить завмерла, але одразу відвела погляд, ніби не до кінця зрозуміла почуте.

— А в лісі сьогодні звірята були, — сказала вона вже іншим тоном. — Маленькі, з довгими вухами. І птахи… так дивно співали.

Альберт зрозумів. Вона не хоче продовжувати.

Він не став наполягати.

Розмова змінилася — тиха, побутова. Ніби нічого й не було.

Їжа була майже готова.

Діана зняла казанок із вогню й поставила на стіл.

— Рижулю! — покликала спокійно.

Тиша.

Діана ледь усміхнулася:

— Напевно, знову десь шастає.

Вони почали їсти. Спершу мовчки, потім обмінялися кількома фразами — усе як завжди.

Але за кілька хвилин Діана завмерла.

Щось було не так.

— Рижулю… — тепер уже уважніше.

Відповіді не було.

Альберт теж насторожився. Рижуля так себе не поводила.

Ззовні долинав звичайний шум табору — голоси, сміх, лайка. Нічого незвичного.

Але Рижуля завжди приходила на поклик.

Діана повільно встала.

— Я подивлюся.

Вона вийшла з халупи, озирнулася й тільки зараз відчула — тривога була не зовні, вона була всередині. З боку ям, де місцеві зазвичай збиралися дивитися бої Кхемар, долинав шум. Сміх, крики, глухі удари. Там знову щось відбувалося.

Діана пішла на звук і невдовзі побачила натовп біля краю ями. Унизу, у замкненому просторі, уже йшов бій. З одного боку — Рижуля, з іншого — голодна Кхемара. Звірі зчепилися одразу, зуби рвали плоть, тіла билися об землю, і кожен новий укус викликав схвальний гул згори. Рижуля поступалася в силі, але була сита й рухалася інакше — не лізла напролом, відскакувала, вимотувала, вичікуючи момент. Кхемара рвалася сліпо й люто, і в якийсь момент помилилася — Рижуля різко пішла вбік і вчепилася їй у горло. Короткий ривок — тіло Кхемари обм’якло.

Натовп вибухнув криками. Кілька людей стрибнули вниз, розірвали тушу й витягли серце — темний кристал, який тут же розламали й із хрускотом проковтнули сирим. Один із молодих воїнів, сміючись, піднявся до клітки.

— Ну подивимось, чи обраний я… Давай сюди, Рижулю…

Він відчинив ґрати й простягнув руки, ніби кликав собаку. Рижуля, важко дихаючи й кульгаючи, повільно пішла до виходу.

— Ось так… розумниця… тепер ти моя…

Звірятко підкорялося до самого краю. А потім різко рвонуло. Вчепилося йому в руку, крик розрізав шум натовпу. Хлопець намагався струсити Вейну, бив, смикав, але та не відпускала.

— Рижулю!

Діана зірвалася з місця. Коли підбігла, звірятко вже ослабло й відлетіло вбік, упавши на землю. Хлопець, задихаючись від болю, заніс ногу, щоб добити.

— Не чіпай! — вигукнула Діана.

Вона впала поруч із Рижулею, притиснула до себе й торкнулася ран. Світло м’яко спалахнуло в долонях, тепле, жовте, огортаючи тіло. Кров зупинилася, рани почали стягуватися. Шум довкола стих, люди почали відступати, перезиратися. Біля ями лишилося всього кілька роззяв.

Хлопець сів на землю, тримаючись за руку, не розуміючи, що відбувається. Діана обережно опустила Рижулю, встала й підійшла до нього. Погляд на секунду став жорстким — рука майже піднялася, але Діана завмерла, згадавши слова Альберта. Ці люди не були такими від початку.

— Дай руку, — спокійно сказала вона й показала жестом.

Хлопець вагався, але простягнув. Діана торкнулася — світло спалахнуло знову, слабше, важко. Рана почала затягуватися. Вона напружилася, довела до кінця й відступила. Голова закрутилася, тіло стало важким.

— Більше… не роби так…

Діана спробувала піти, але сили остаточно покинули її, і вона впала на землю. Рижуля, вже прийшовши до тями, підбігла першою — заскиглила, облизала обличчя, спробувала тягнути. За мить з’явився Альберт. Швидко зрозумів, що сталося, підняв Діану на руки й мовчки поніс назад. Натовп більше не кричав — тепер на неї просто дивилися.

Альберт відніс Діану в халупу, поклав на ліжко й накрив, щоб та прийшла до тями. Рижуля влаштувалася поруч, не відходячи ні на крок, тихо гарчачи на будь-який звук ззовні.

Ніч змінилася ранком. Діана прокинулася так, ніби нічого не сталося — тільки легка слабкість нагадувала про вчорашнє. Вийшла назовні, і біля входу їх уже чекали посланці.

— Стренд хоче вас бачити, — коротко сказав один із них. — Зараз.

Діана перезирнулася з Альбертом. Рижуля, не чекаючи, уже йшла поруч.

Їх провели в залу.

— Ну проходьте, сідайте! — з удаваною радістю вигукнув Стренд, указуючи на стіл, заставлений фруктами. — Я вже думав, самим до вас іти доведеться. Пригощайтеся, це для вас.

Стренд зірвав гроно винограду й почав їсти, уважно спостерігаючи за їхньою реакцією.

— Я чекав, поки Діана прийде до тями, — спокійно відповів Альберт. — Після вчорашнього вона знепритомніла.

— Хм… після вчорашнього? — Стренд підняв брову, вдаючи, що нічого не знає. — І що ж такого сталося?

Альберт на секунду завагався.

— Вейну… вкрали. Кинули в яму. Коли ми її знайшли, вона була при смерті. Діана… вилікувала її. Я не розумію як. Це… диво Удгалли.

— Диво, кажеш… — Стренд усміхнувся. — Їжте, їжте. Якщо дівчинка непритомніє — їй треба набиратися сил!

Він відкинувся в кріслі, продовжуючи спостерігати.

— А як там із керуванням Вейною? Виходить?

— Так… але… — Альберт запнувся. — Більше такого… не було.

— Магії? — тихо уточнив Стренд.

— Ні, — швидко відповів Альберт.

Діана мовчки їла виноград, іноді кидаючи ягоди Рижулі. Та ловила їх просто на льоту.

Стренд усміхнувся, але погляд залишався холодним.

— Ну й добре. Значить, не все так просто. — Він провів рукою по бороді. — Знахарка, яка лікує без трав… швидко й без зайвого шуму… нам знадобиться.

Стренд на секунду замислився.

— З полюванням досить. За рік користі небагато. Нехай робить те, що в неї виходить краще.

Він підвівся.

— Усе. У мене справи. Забирайте їжу й ідіть.

Вони вийшли.

Стренд залишився сам і вже без усмішки втупився в одну точку. Він не сумнівався — це можна використати. І потрібно.

Із цього дня все змінилося.

Спершу люди приходили обережно. Вночі, по одному. Ховаючись, озираючись, майже пошепки просячи допомоги. Потім — удень, але все так само намагаючись не привертати уваги. Страх іще тримав їх.

Та з часом страх почав відступати.

За три роки Діана виросла. Уже не дівчинка — молода дівчина. Її сили теж змінилися. Якщо раніше вона могла допомогти одному-двом, то тепер приймала десятки. Втомлювалася, слабшала, але не відмовляла.

Люди почали приносити їжу, трави, шкури. Хтось дякував відкрито, хтось — пошепки. Дехто вже не приховував, що вірить у неї.

І це змінювало табір.

Кхемари підкорялися легше. Люди ставали сильнішими… і жорсткішими. Погляди змінювалися. Поведінка теж.

Стренд метався залою, кроки гулко віддавалися від кам’яних стін. Руки тремтіли від напруження. Він схопив зі столу кубок і з силою жбурнув у стіну — той розлетівся, розбризкавши вино темними плямами по каменю.

— Занадто багато… — прошипів Стренд собі під ніс. — Занадто швидко…

Він зупинився, сперся руками об стіл, важко дихаючи. Перед очима спливали обличчя — люди, які вже не дивилися так, як раніше. У їхніх поглядах з’явилося щось інше. Не страх. Не покора.

Очікування.

Стренд випростався й змахнув зі столу все, що трапилося під руку. Посуд із гуркотом полетів на підлогу.

— Я їх витягнув! — майже крикнув він у порожнечу. — Я дав їм силу! Я дав їм сенс!

Тиша у відповідь тільки посилювала роздратування.

Він почав ходити колами, швидше, нервовіше.

— А тепер… дівчисько… — Стренд криво усміхнувся. — За чотири роки виросла під носом… і вже «диво»…

Він підняв погляд на стіну, де ще стікало вино.

— Убити?..

Стренд похитав головою.

— Ні… ні… нерозумно…

Він зупинився, повільно вдихнув.

— Надто корисна.

Стренд нахилився, підняв із підлоги уламок кубка — той самий, що вцілів майже цілим, тільки з тріщиною по краю. Провів пальцем по сколу, замислився.

Кров.

Крапля виступила на шкірі.

Він завмер.

Погляд змінився.

Думка прийшла різко. Чітко. Як удар.

— Кров… — тихо сказав Стренд.

Він подивився на свою долоню, потім на залу.

— Якщо вони вірять у неї… значить, вона має бути моєю.

Усмішка повільно розтягнулася на обличчі.

— Не просто поруч… не просто під контролем…

Стренд стиснув уламок сильніше.

— Моєю.

Він уже не ходив — стояв спокійно.

— Ритуал… — прошепотів Стренд. — Зв’язати. Прив’язати. Зробити частиною…

Він тихо розсміявся.

— Тоді нехай вірять… Але віритимуть у мене.

Стренд кинув уламок назад на підлогу.

— Підготувати все, — сказав уже голосніше, ніби хтось його чув. — Зібрати людей.

— Час показати їм… кому вони належать.

Уже зранку табором розійшовся слух — увечері буде ритуал крові. Казали, що Стренд візьме Діану в сім’ю. Для багатьох це звучало як честь. Для Альберта — як вирок. Він намагався не показувати тривоги, заспокоював Діану, казав, що це лише крапля крові в келиху, нічого більше, і що, як і раніше, буде поруч.

Надвечір усе поселення зібралося біля великого багаття. Вино лилося рікою, люди кричали, сміялися, танцювали, розігріваючи себе перед чимось важливим. Коли Стренд вийшов уперед, шум поступово стих.

— Я все життя мріяв про таку доньку! — голосно почав він, розкинувши руки. — І кращої мені не знайти!

Він зробив паузу, оглядаючи натовп.

— Вона, як і я, робить це поселення сильнішим. Допомагає йому виживати. І нехай молода — стане моєю правою рукою. Гідна спадкоємиця.

Голоси стихли остаточно.

— То обміняймося ж кров’ю… і спорожнімо чашу до дна!

Стренд дістав ніж, зробив надріз на долоні й підставив залізний келих. Кров повільно наповнила його. Ніж простягнув Діані.

Вона завмерла лише на секунду. Під важким поглядом Стренда зробила те саме.

Їхню кров злили у велику чашу.

Стренд першим зробив ковток. Потім змусив зробити Діану.

— Тепер вона моя донька, — сказав він тихо, але так, щоб почули всі. — А ви — моя сім’я. Пийте.

У чашу долили вина, і наближені почали по черзі прикладатися до неї.

З кожним ковтком, зробленим іншими, Діані ставало гірше. Спершу — слабкість. Потім — важкість у тілі. Світ почав пливти.

Десь у глибині, в темряві, спалахнули рядки.

Перевантаження…

Мережу перевантажено…

Аналіз…

Виявлено невідомі суб’єкти…

Оптимізація… неможлива…

Відключення зовнішніх процесів…

Захист головного суб’єкта…

Світло ставало яскравішим, а тіло переставало слухатися.

Навколо все сповільнилося.

Діана побачила, як до неї біжить Альберт. Як Рижуля рветься слідом, верещить, не розуміючи, що відбувається. Але звуки вже не доходили.

Очі самі заплющилися.

І в цьому світлі вона побачила його.

Хлопчика.

Він стояв перед нею… теж усередині кокона. Діана не знала, хто він. Але відчувала — рідний. Теплий. Близький.

Тієї ж миті хвиля сили розійшлася від неї.

Людей відкинуло, вогонь хитнувся, піднявся пил. Усе довкола на мить зникло в густій димці.

Коли вона розсіялася, табір завмер.

Перед ними стояв кокон.

Великий. Щільний. Живий.

Усередині — Діана.

Альберт підбіг першим. Притиснув долоню до поверхні.

Теплий. Живий.

Відчув биття серця. Діана була всередині. І була жива.

Люди почали опускатися на коліна. Хтось шепотів, хтось плакав, хтось просто дивився, не в змозі відвести погляд. Із глибини натовпу хтось упустив:

— Це знак Удгалли…

Слова підхопили інші. Спершу тихо, потім гучніше.

Стренду тільки й залишалося дивитися, як хвиля віри захльостує табір.

— Удгалла дав нам знак! — прокричав він, перекриваючи гул. — Значить, ми на правильному шляху! Нам треба звести місце для поклоніння!

Натовп заревів, приймаючи його слова як істину. До самого ранку табір пив і гуляв, ніби забувши про все, що сталося.

Наступного дня, після короткого відпочинку, Стренду запропонували місце для храму — печеру в лісі, сховану між скелями. Колись тут було святилище поселення Густого Лісу.

Її розчистили за лічені дні. Камінь відбивали, виносили землю, укріплювали вхід, ставили опори. Працювали без зупинки, ніби самі не відчували втоми.

Кокон перенесли туди обережно, як святиню. Встановили в глибині, де єдиний промінь світла пробивався крізь тріщину в скелі й падав просто на нього, розливаючись по стінах м’якою помаранчевою хвилею.

Сам кокон ніби відповідав на це світло — світився зсередини, тепло й рівно, наче дихав.

Люди приходили дивитися. Спершу здалеку. Потім ближче.

Саме тоді Стренд почав помічати зміни.

Ті, хто пив із чаші в ніч ритуалу, стали іншими. Сильнішими. Витривалішими. Рухи стали впевненішими, погляди — спокійнішими. Вони менше сперечалися, швидше виконували накази, ніби всередині щось вирівнялося.

Стренд спостерігав. Довго. Мовчки.

І зрозумів.

Кров — це не просто символ.

Це зв’язок.

Думка зачепилася, розрослася дуже швидко.

Жертвоприношення почалися майже одразу.

До печери стали приносити серця звірів — свіжі, ще теплі. Їх складали біля самого кокона на сходах, як дари. Стренд сам зробив перший надріз на поверхні кокона. З нього виступила густа, світна рідина.

Він наказав збирати її в чаші.

Пити — тільки обраним.

Ефект був швидким. Дрібні рани затягувалися просто на очах. Утома відступала. Люди відчували приплив сил.

Але тривало це недовго.

І це влаштовувало Стренда.

Люди починали повертатися.

Знову і знову. Просити. Приносити. Вірити.

Деякі серця зникали, розсипаючись, а надрізи на коконі затягувалися.

Чутки поповзли за межі табору. Спершу як шепіт, потім як історії — про дівчинку в коконі, яка дає силу табору Кісток. Легенда почала жити власним життям.

Однієї ночі в лісі стало неспокійно. Варта біля входу в печеру помітила чужинців не одразу. Тіні рухалися швидко, майже безшумно. Чорний одяг щільно облягав тіла — дивний, гладкий, без хутра, не схожий ні на що в таборі. Чужинці не кричали, не перемовлялися, діяли злагоджено.

Перший удар був точним — один із вартових рухнув, навіть не встигнувши скрикнути. Другий смикнувся, щоб підняти тривогу, але стріла вже ввійшла в шию, обірвавши звук.

Вони йшли до кокона. Цілеспрямовано. Ніби знали дорогу.

Майже біля самої цілі тривога все ж спалахнула — Рижуля першою відчула чужих, зашипіла й метнулася до варти, здіймаючи шум. Але першими в печеру вдерлися не воїни, а ті, хто приходив молитися. Без зброї, у пориві сліпої віри, люди кинулися на незнайомців, хапаючи руками, збиваючи з ніг, не даючи рухатися.

Коли підоспів Стренд із воїнами, сутичка вже захлиналася.

— Припинити! — рявкнув він. — Цього залишити живим.

Останнього притиснули до землі. Полонений важко дихав, але не опирався, дивлячись кудись крізь усіх.

— Не вбивати. Дізнатися, хто їх послав, — проричав Стренд.

На мить усе завмерло. У руці полоненого майнуло щось металеве.

Глухий хлопок.

Звук був короткий, різкий — у всіх заклало вуха. Тіло чужака обм’якло.

Стренд завмер на секунду, потім обличчя перекосило від злості.

— Знайти решту! Прочесати ліс!

Але було вже пізно. Ліс мовчав.

Він підійшов до тіла, присів, провів рукою по одягу. Матеріал був тонкий, міцний, гладкий, зовсім не такий, як шкури чи тканина, до яких вони звикли.

Не їхній. Не з табору.

Стренд випростався. В очах з’явилася холодна злість.

— Сара… — тихо промовив він.

Тільки вона могла на таке зважитися. Тільки в неї були люди, кузні… і голова, щоб придумати подібне.

Він стиснув кулаки.

— Я прийду до тебе… — прошепотів Стренд. — І ти відповіси. За все.

Стренд повернувся до печери, до кокона, у якому м’яко пульсувало світло.

— Ніхто… — тихо додав він, — не забере в мене те, що належить мені.

Кінець сьомого розділу.