«Ті, хто йдуть за тобою»

Розділ 2 – «Ті, хто йдуть за тобою»

Крики не стихали. Вони підбиралися ближче.

— Відчиняйте! — пролунав голос, розрізаючи ранкове повітря. — Я знаю, що ви там!

Біля воріт уже зібрався натовп. Жителі трималися на відстані, але не розходилися: хтось перешіптувався, хтось стискав зброю, хтось просто дивився — мовчки, напружено.

По той бік воріт стояли люди. Чужі.

Їх було небагато — чоловік тридцять. Але цього вистачало. Кістки на плечах, на грудях, на зброї. Одні були прив’язані ременями, інші вплетені в одяг. Поверх — листи металу. Це були не волоцюги. Воїни. Табір Кісток.

Уперед виїхав один — верхи на коні. Високий, мускулистий. Обличчя змарніле, з довгим шрамом від щоки до чола, густа борода. Очі — темні, але надто живі, майже хворі.

Він ударив кулаком по воротах.

— Сара! — крикнув він. — Виходь!

— Або я сам зайду.

Майкл вибіг на вулицю, на ходу натягуючи куртку. Рюкзак він притискав до себе так, ніби це було єдине, що мало значення.

Він одразу зрозумів — це не просто сварка. Швидко добіг до воза, схопив заряджений арбалет і рушив ближче до натовпу.

З кожною секундою напруга зростала.

До воріт стягувалися люди табору — з луками, мечами, списами. Навіть ті, хто мав би відпочивати.

— Сара! Я знаю, що ти там! — знову пролунав голос. — Чи боїшся вийти?!

На стіні з’явилася Сара — у повному озброєнні. Вона зупинилася біля краю, дивлячись униз.

— Думала, ти не повернешся, Стренде, — сказала вона. — Думала, здох за стінами, як тварина.

Він усміхнувся.

— Думала… чи сподівалася?

— Доживав, як тварина. Думала — так і здох.

— Спустися й скажи це мені в обличчя! — рявкнув він.

Обличчя його перекосило від злості, очі налилися кров’ю.

— Це ти винна в усьому! Я прийшов повернути своє!

Сара примружилася.

— Я? — спокійно перепитала Сара. — У чому ж?

— У тому, що ти зайняла моє місце! Воно було моїм!

— Ні, Стренде, — різко перебила вона. — Ти сам його просрав.

Натовп заворушився.

— Ти злякався на церемонії. Не пішов у ліс. Цього виявилося достатньо.

Стренд стиснув кулаки.

— Тварюка… Так ще й після цього прислала Людей.

— Не знаю, про що ти, але ми з такими справ не ведемо. Тобі тут нічого не світить. Забирай своїх і провалюй.

Він натягнув повіддя, ступивши вперед.

— Я цього так не залишу.

Його голос став нижчим, небезпечнішим.

— Я прийшов не просто так. Я перекрию вам усе. Жодна людина не ввійде. Жодна — не вийде. Будете сидіти без торгівлі, без доріг, без людей. Поки сама не вийдеш. Поки не приповзеш.

У натовпі хтось вилаявся.

Сара навіть не моргнула.

— Цього не буде, Стренде. Усе, що я можу тобі запропонувати, — це теплу кінську сечу.

Хтось тихо засміявся.

— Можеш сидіти тут хоч до посиніння. Або поки вас не відчують звірі Удгалли. А якщо пощастить — я ще й вашу зброю заберу. Нам знадобиться.

На стінах загорілися смолоскипи, починало темніти.

Сара розвернулася.

— Посилити чергування! Дивитися в обидва!

Вона спустилася вниз. Стренд усе ще горлав за воротами:

— Сара! СА-РА!

Минув час, може два. Ніхто не розходився. Остаточно стемніло. До табору підкралася важка, гнітюча тиша.

Майкл ходив колами й обмірковував, що робити. Добре, що до ранку нічліг був.

І раптом до нього підбіг молодий хлопець, захеканий.

— У мене… від Сари! — видихнув він.

— Говори.

— Вам треба йти. Зараз. Через таємний прохід.

Майкл завмер.

— Що?

— Вона пам’ятає про ваше село. Каже, це надовго. Мене відправили з вами — вивести вас на стежку через ліс.

— Через ліс? Зараз? У темряві? Без коня?

Хлопець кивнув, усе ще важко дихаючи.

— Так. На півдні міста є млин. Чекайте мене там. Потім шансу вибратися вже не буде.

Майкл не став сперечатися, рішення прийшло саме швидше, ніж він очікував. Розвернувся й швидким кроком попрямував до таверни.

Біля воза він швидко зібрав усе необхідне: стріли, воду, залишки м’яса. Зайвого брати не став.

Потім — через місто. Він рухався швидко, але обережно, питаючи дорогу в рідкісних перехожих. Люди відповідали коротко. В очах читався страх.

Коли він дістався до млина, там уже зібралися люди.

— Гей, ти! Хто це? — тихо окликнув Майкл.

— Тихіше ти… — прошипів хлопець. — Тут знахарки. Рани не зашиють, але на ноги поставлять.

Він кивнув на жінок.

— Ці — молоді. У бою не були, але біля стін постояти зможуть. Сара їх відправила.

Він понизив голос.

— Сподівається, що ви потім надішлете допомогу.

— А ці? — кивнув Майкл на решту.

— Торговці. Не місцеві. Сара не хоче зайвих смертей.

Майкл мовчки кивнув.

Присів трохи нижче, ніби тінь могла його сховати.

Через старий тунель вони вибиралися за стіни. Без світла, навпомацки. Земля під ногами була вологою, повітря важким. Ішли мовчки, було чути тільки кроки й дихання.

— То через що все почалося? — тихо запитав Майкл.

— Випробування на главу. Він не пішов у ліс.

Позаду хмикнули.

— Потім зірвався. Пити почав. І до Сари поліз.

Тиша стала важчою.

— Після цього його й вигнали.

Більше ніхто не говорив.

Намацавши щось попереду, провідник зупинився. Над головою була дерев’яна кришка, присипана землею. Зі стогоном і скреготом, штовхаючи й спираючись об усе, що тільки можна, вона піддалася, і ззовні одразу вдарило холодне свіже повітря.

Вони вибралися назовні. Ліс темний, густий, тиснучий. Крони перепліталися над головою. Десь ухнула сова, тріснула гілка.

— Нам туди, треба йти вглиб, — прошепотів провідник, указавши рукою.

Ліс змінився. Місяць пробився крізь гілля, заливши все холодним світлом.

Майкл зупинився, відчувши запах — метал, важкий, знайомий.

— Кров…

Позаду пролунали крики. Між деревами замиготіли зелені вогні.

— Кхемари…

Трохи далі — рівне тепле світло. Смолоскипи. Люди йшли слідом, не поспішаючи.

— Чорт… — видихнув Майкл і різко обернувся до решти.

— Там не тільки звірі! Люди теж! Біжимо!

Вони зірвалися вперед, тепер уже не ховаючись. Рев і тріск гілок дихали їм у спину.

— Уперед! Вони тут!

— Не дайте їм утекти!

Голоси ставали то гучнішими, то тихішими. Сили бігти через ліс закінчувалися.

— Є попереду де сховатися?! — крикнув Майкл на бігу.

— Так! — донеслося ззаду. — Руїни! Старе місто!

Голос тремтів.

— Там небезпечно… але не небезпечніше, ніж тут! Там кам’яні будинки — можна сховатися!

Вискочивши з лісу, вони побачили перед собою мертве місто: іржаві машини, трава крізь асфальт, зруйновані будинки, металеві каркаси.

— Сповільнюємося! — крикнув той самий хлопець. — Ті зі смолоскипами ще далеко! У темряві можна легко заблукати — і тоді нам кінець.

Місяць освітлював руїни, але тіні між ними були глибші, ніж у лісі.

Хтось зі знахарок раптом скрикнув. Крик був дивний — не гучний, а здавлений, наче страх вирвався сам.

Майкл миттєво розвернувся. Арбалет уже був у руках, палець ліг на спуск. Ще секунда — і він би вистрілив.

З боку одразу ставало зрозуміло: перед ними не просто торговець. Мисливець.

— Що там?! — різко кинув він.

— Н-нам… нам сюди не можна… — прошепотіла знахарка, тремтячи.

Майкл пирхнув, але арбалет опустив не одразу.

— І чому ж?

Він продовжив іти вперед, повільно, насторожено.

— Батько мені розповідав… він був мисливцем, — почала одна з жінок, збираючись із силами. — Це місто наших предків. Грішних предків.

Інша підхопила:

— Місто залізних колісниць… і домів зі скла й каменю. Місто грішних. І їхні гріхи досі тут.

Майкл сповільнив крок.

— Гріхи?

— Їх стережуть, — тихо сказала перша. — Безликі стражі бога Удгаллу… і його пси. Кхемари.

Майкл примружився.

— Безликі стражі?

Один із хлопців нервово ковтнув.

— Після дощу тут чули голоси. Музику. Але нікого не було. Вони йшли… зі стін, зі стовпів.

Хтось тихо вилаявся.

— Іноді світло загоряється саме. Без вогню, без свічки.

Тиша стала щільнішою.

Майкл знову стиснув арбалет.

— І ви сюди не ходите через це?

— Нам заборонено, — відповіла знахарка. — Брати можна тільки скло й метал. Усе інше приносить біду.

— Яку ще біду?

— Те, що працює саме по собі… те, що світиться… — прошепотіла вона. — Те, що виглядає… живим. Якщо таке принести в табір — по це приходять.

— Хто?

— Зграї Кхемарів. І не тільки вони.

Удалині, на напівзруйнованій будівлі, раптом замиготіло світло. Різко, нерівно. Наче щось… почуло їх.

У групі стало надто тихо. Стукіт сердець здавався гучнішим за кроки.

— Треба сховатися… — прошепотів Майкл.

Поруч стояла невисока будівля.

— Сюди! Швидко! — сказав провідник, указуючи вперед. — Тільки нагору!

Біля входу під землю висіла іржава табличка:

Parking

Вони зайшли всередину. Двері підперли камінням — ненадійно, але хоч щось. Далі пішли вглиб, подалі від вікон. Знайшли кімнату без вікон — старий склад. Сирий, темний, із важким повітрям.

— Перепочинемо… — тихо сказав провідник. — Перечекаємо. Уночі йти не можна. А тепер — тим паче.

Ніхто не сперечався.

Майкл сидів, притулившись до холодної стіни, але розслабитися не виходило. Ще з лісу його не відпускала одна думка.

Хтось знав, де вони.

— За мною могли йти ще з табору… — тихо сказав він.

Кілька людей обернулися.

— Через тебе? — насупилася одна зі знахарок. — Ти що, підібрав щось… живе? Через це світло загорілося? Удгалла розгнівався?

У її голосі вже чулося роздратування.

— Та ні… — похитав головою Майкл. — Я про інше. Ще вдень було відчуття, що за мною стежать.

Провідник тихо хмикнув.

— Навряд чи… Хоча… Хіба що люди Стренда вже були в місті. Могли видивлятися. Або хотіли тебе обчистити.

— Можливо…

Майкл подивився в темряву.

— Але мене зараз більше інше хвилює… Як так виходить, що Кхемари йдуть поруч із людьми й не нападають?

У кімнаті стало тихіше.

Один із торговців зіщулився.

— Я чув… від інших. У Таборі Кісток є дівчина. Молода. Кажуть, вона вміє керувати звірами Удгалли.

Хтось тихо вилаявся.

— Я думав, це байки. Казки для п’яних… Краще б так і було. А тепер виходить — ні.

У кімнаті стало важче.

Минуло кілька годин.

Ззовні пролунав виття. Близько. Кілька Кхемарів бігали навколо будівлі — чувся тупіт, дряпання, ривки. А потім — знизу. З-під підвалу. Глухе гарчання й виття, наче звірі щось ділили.

Але недовго. Знизу залишився інший звук.

Шурхіт. Ривки.

Хтось копав.

Майкл повільно підвівся. Арбалет у руках.

— Я подивлюся…

Він почав спускатися обережно, сходинка за сходинкою. Світло майже не доходило — тільки слабке сяйво пробивалося згори.

Рука ковзала по стіні: сирість, холод, запах металу.

І тут він побачив.

Підземна парковка. Іржаві машини. Вода під ногами. Краплі падали зі стелі.

Кілька Кхемарів копали — люто. Під лапами сипався металевий пил. З-під завалів ішло світло — тепле, золотисто-помаранчеве.

Решта стояли навколо, нерухомо. Їх ніби тягнуло до цього місця — і водночас щось утримувало.

Тріск. Різкий, гучний.

Майкл не встиг зреагувати.

Колона рухнула. Пил зметнувся вгору — і все довкола залило помаранчеве світло.

Десь у темному тунелі — дроти, труби, сліди старого світу. Слабке миготливе світло.

Червона табличка:

«Технологічний відсік бункера».

Старий монітор ожив. Екран здригнувся — і з’явилися рядки:

Процес захисту суб’єкта 2 — призупинено.

Остання активність: 3 роки тому.

Процес захисту суб’єкта 1 — призупинено.

В області суб’єкта 1 виявлено достатню кількість нанітів для відновлення.

Почати реактивацію.

Кінець другого розділу.