Осколок з минулого

Розділ 3 – Осколок із минулого

У вухах стояв гул після падіння колони. Повітря було забите густим пилом — важким, його майже можна було торкатися руками. Частина стелі обвалилася далі, зачепивши кімнату, де ховалися втікачі. Один із них повис, ухопившись за край пролому. Обличчя не було видно — тільки ноги, що бовталися в диму.

Інші поступово приходили до тями. Тиша, важке дихання… і рідкісний тріск бетону, що осипався.

Майкл зробив крок уперед. До помаранчевого світла.

Пил потроху осідав. Світло відбивалося від бетонних стін, роблячи все довкола нереальним. Силуети Кхема’рів на машинах розпливалися, їхнє зелене сяйво поступово тьмяніло. Світло замиготіло.

— Що там?! — закричав провідник, усе ще висячи й бовтаючи ногами.

— Звідки мені знати… — видихнув Майкл, не відриваючи погляду й вдивляючись у густу димку.

Світло ставало слабшим, повільно опускаючись. Темніло, але бачити ставало легше. Пил осів.

І тоді Майкл зрозумів — під ногами порожнеча. Провал.

Майкл обережно підійшов ближче. Носком намацав край, переконався, що можна стояти.

— Може, хтось мене зніме?! — закричав провідник. — Поки я туди ж не полетів!

Його швидко затягли нагору.

За спиною Майкла щось поворухнулося. І він здригнувся. Рука лягла йому на плече.

— Твою… — він різко обернувся. — Ти чого лякаєш?!

Це був один із торговців.

— Я теж хочу подивитися… — тихо сказав той.

Унизу щось посипалося, наче сухий пісок. Помаранчеве світло на мить спалахнуло — і почало згасати.

На нижньому рівні, серед уламків і води, лежав хлопчик. Голий.

Його тіло було вкрите світним пилом, який повільно тьмянів.

— Треба витягати! — різко сказав Майкл. — Швидко!

І почав спуск униз по уламку — колишній стелі, яка тепер стала підлогою. Усе було слизьке, нерівне, небезпечне, але він не зупинився.

— Живий?! — крикнув хтось згори.

Майкл опустився поруч. Поклав руку на груди хлопчика.

— Дихає і теплий.

Він підняв голову вгору.

— Киньте щось! Шкуру! Ганчірку — що є!

— Ночі холодні…

Тиша. Ніхто не відповів. Тільки пил повільно летів в очі.

П’ять років тому. Те саме місце.

Іржаві ворота в підземну парковку були не до кінця зачинені. Щілина між стулками темніла, як паща.

До них підійшов чоловік. Лисіюча голова, рідкі зуби, одяг — суцільне лахміття. Він жував в’ялене м’ясо, ліниво й не поспішаючи.

Підійшовши до воріт, той сплюнув убік, витер руки об брудну куртку й, крекчучи, вхопився за метал.

— Ща… щас подивимось, що там, і поїдемо далі, мила…

Смикнув ворота вгору. Скрегіт металу рознісся парковкою, луною йдучи в глибину. Чоловік скривився, але продовжив тягнути.

— Я ж казав… швидко впораюся…

Альберт озирнувся через плече.

— Ти далеко не відходь, чуєш?!

За його спиною стояв кінь, запряжений у віз, завалений мотлохом.

Увійшовши всередину, він відчув, як сирість різко вдарила в обличчя… Підлога була вкрита брудом і стоячою водою. Десь квакали жаби. Зі стелі капала іржава вода.

А в глибині парковки — тиша й буре світло, принаймні йому так здавалося.

— Це ще що за яйце?.. — пробурмотів Альберт, підійшовши ближче.

І завмер.

Кокон. Напівпрозорий. Усередині — дівчинка. Згорнута, як ембріон. Років чотирнадцяти.

Навколо кокона тягнулася в’язка, світна субстанція — наче корені, що розповзалися підлогою. Основна жила йшла під завали. Пульсувала. Жила.

— О-о… — видихнув він.

Губи розтягнулися в кривій усмішці.

— Оце знахідка…

— Йому сподобається… За таке мені дадуть червоних Лагеренців… їжу… багато…

Він облизав губи.

— Усе моє…

Схопившись за кокон, той потягнув. Субстанція, що огортала кокон, не піддавалася.

Він смикнув сильніше. Світло всередині кокона здригнулося.

— Та я твою сиву бороду щипав… Собача печінка… та відчепись ти! — прошипів Альберт і рвонув з усієї сили.

Нитка обірвалася. Дівчинка в коконі ледь поворухнулася.

У повітрі завис дивний запах — із присмаком металу й чогось хімічного, різкого, чужого.

Він втягнув носом повітря.

— Тьху… — сплюнув. — Гниль якась…

І, не замислюючись, знову схопився за кокон.

Десь на екрані знову побігли рядки:

Процес захисту суб’єкта 1 призупинено…

Помилка…

Призупинення неможливе…

Нитка пошкоджена…

Помилка…

Немає підключення до суб’єкта 2…

Процес захисту суб’єкта 2 призупинено.

Важко дихаючи, залишаючи тільки сліди, Альберт потягнув кокон до виходу.

— Ну от… — усміхнувся він. — А ти боялася…

У відповідь — лише фиркання коня, ніби той розумів, що розмова ведеться з ним.

Насилу закинувши кокон у віз, Альберт витер піт із чола, тільки розмазавши бруд. Він узяв повіддя й поїхав, наче нічого не сталося.

Тиша знову заповнила парковку.

Теперішнє. Те саме місце.

Чиясь вовняна накидка полетіла вниз і приземлилася Майклу просто на голову. Майкл струсив її, підняв хлопчика й обережно накинув на нього тканину. Після цього завмер на секунду, вдивляючись углиб затопленого приміщення.

— Гей! Нагорі! Як тебе… торговцю? — крикнув Майкл.

Луна вдарила по вухах.

— Хто, я? — у проломі показалася голова. — Саймон я! Ти що, від страху забув?

— Та ні, — відмахнувся Майкл. — У мене й раніше з іменами погано було.

Він примружився.

— Надворі світлішає? Чи мені здається, що тут стало світліше?

— Зараз подивлюся! — відповів Саймон і зник.

— І скажи знахаркам — нехай готуються! — крикнув Майкл услід. — Хлопець живий, але непритомний!

— А я поки подумаю, як нам звідси вибратися…

Майкл важко видихнув, перехопив хлопчика й закинув собі на спину. Насилу спустився з уламків униз. Під ногами були вода й мул, місцями майже по пояс. Нижній рівень парковки затопило. Помаранчевий пил, що осипався з тіла хлопчика, залишав на воді слабкий світний слід.

— Сюди-и-и! — крикнув хтось.

— Ти чого горлаєш?! — огризнувся Майкл.

Хлопець підбіг ближче.

— Світанок. Тихо. Ні душі. Ті, хто йшов за нами, схоже, пройшли повз.

— Світанок?.. — здивувався Майкл. — Скільки ж ми тут провели…

Майкл вибрався назовні. Ранні промені сонця вдарили в очі.

Дві знахарки одразу підбігли.

— Клади сюди! Швидко!

Майкл обережно опустив хлопчика.

— Холодний… Треба зігріти.

— І вам би не завадило.

— Згоден, — кивнув Майкл. — Шукаємо сухе місце. Зі стінами, але без даху.

— Розведемо багаття. Відігріємося. По черзі поспимо.

— Вдень іти небезпечно. Кхемари ще не пішли.

— Треба трав назбирати, — додала одна зі знахарок. — Зробимо гарячий настій. Сили поверне.

— Не треба, — похитав головою Майкл. — У мене є.

Торкнувшись рюкзака.

— Я їх для села віз… але якщо здохну тут — у селі вони вже нікому не знадобляться.

— За дрібку трав удома ніхто не засудить, — тихо сказала одна зі знахарок.

— Може, туди? — один із молодих указав уперед.

Серед зруйнованих будівель вирізнялася інша — з хрестом, без даху, заросла травою й деревами, ніби ліс повільно відвойовував її назад.

— Я ходив туди з батьком, — сказав хлопець. — До того, як мене взяли у варту…

Він запнувся.

— Я хотів бути мисливцем.

Хлопець знітився.

— Огляд добрий. Із другого поверху все видно. І вікна… з кольорового скла. Як Лагеренці.

— Тоді веди, — кивнув Майкл. — Я хлопчиська не донесу. Сил немає… і спину прихопило.

Майкл перехопив арбалет. Група рушила вперед.

На диво було тихо. Тільки вітер гуляв у порожніх отворах будівель.

— Майже прийшли…

Хлопець не встиг договорити.

Із трави з вереском вискочив невеликий вепр. Тієї ж миті пролунав свист. Стріла встромилася йому в шию. Звір завищав, рвонув уперед, спробував проскочити крізь залишки металевої огорожі — і застряг.

Ф’ють.

Друга стріла. Просто в око.

Майкл опустив арбалет.

— Уперше таких бачу… — пробурмотів він. — Що за дивина?

Майкл ковтнув. У животі неприємно забурчало.

На огорожі висів невеликий вепр із коротким рогом на лобі. Ікла стирчали з закривавленої пащі.

— Це благословення, — сказала знахарка Лія.

Вона підійшла ближче й оглянула тушу.

— Бог Удгалли не гнівається на нас. Дав знак… щоб ми набралися сил і пішли.

— Я таких їла. М’ясо жорстке, але їстівне.

— Це що, дитинча? — насупився Майкл.

— Ні, — похитала головою Лія. — Доросла особина. Вепр Тету.

Вона кивнула на тушу.

— Уперті тварюки. Люблять лізти в чужі городи. Перериють усе. Навіть якщо паркан стоїть — упиратимуться. Годинами. Поки не зламають… або самі не видихнуться. Маленькі, але небезпечні. Якщо зіб’є з ніг — ногу зламає. А поки підводишся — може й на ріг насадити.

Лія подивилася на Майкла.

— У вас таких немає?

Майкл похитав головою.

— Я раніше полював… але таких бачу вперше.

Кабанчика насилу витягли з огорожі — він так завзято влетів, що погнув металеві прути.

Усередині будівлі й справді було красиво. Сонячне світло пробивалося крізь уціліле кольорове скло, розбиваючись на візерунки й переливаючись по стінах і підлозі.

Багаття розгорілося швидко. Трухлява, але суха деревина спалахнула легко. У хід пішло все, що можна було спалити. Диму майже не було.

— О, ось це підійде для чаю… — сказала одна з дівчат, знайшовши цілу чашу й щось схоже на круглий залізний посуд.

— А на цьому можна сушити одяг… — додав один із молодих, притягнувши металеві прути.

М’ясо смажили просто — на виструганих гілках. Без зайвих клопотів. Після всього пережитого цього було достатньо.

Поступово всі зігрілися. Розслабилися.

— Я почергую першим, — сказав Майкл. — Усе одно спина не дасть заснути. Поспіть кілька годин — потім вирушимо.

Він узяв рюкзак і арбалет, піднявся на вцілілу частину другого поверху й присів біля кам’яної стіни. Озирнувся.

— Брр… не зима, а все одно холодно, — пробурмотів Майкл.

Із рюкзака він дістав шкіряний зошит — потертий, щільно прошитий — і почав щось малювати. Іноді робив ковток гарячого чаю. Іноді просто дивився вдалину.

Минуло кілька годин.

Зошит зірвався з краю й полетів униз. Прямо в голову одному з торговців.

— Ай! — той здригнувся й підскочив.

Торговець опустив погляд. Біля ніг лежав шкіряний зошит. Він підняв його, відкрив і завмер.

Чого там тільки не було. Вейни, Кхемари, Тумарги. Якісь павуки й птахи без назв. Роги оленів. І на останній сторінці — невеликий вепр із рогом. Тету.

— Гей, Майкле! Це твоє? — крикнув він угору.

У відповідь — тиша. Тільки тихе сопіння.

— Старий… ти там заснув, чи що?

Згори долинуло хропіння.

— Ну зрозуміло…

Торговця звали Берт. Він поліз нагору.

Майкл спав, притулившись до стіни. Поруч стояла порожня чаша. У руці він усе ще тримав дивну річ — напівпрозору, білясту пластикову трубку із саморобним наконечником. Усередині густішала сіра рідина.

— Гей… вставай давай, художнику, — Берт злегка штовхнув його ногою.

Майкл смикнувся. Закашлявся. Розплющив очі.

— Е… ех… — він примружився, озираючись. — Віддай…

Він помітив зошит у руках Берта. Рука одразу потягнулася до нього.

— Твоє?

— Мм… — Майкл кивнув. — Моє. Віддай.

Берт простягнув зошит, але не відпустив.

— Сам малював? А чим?

Майкл хмикнув і показав на трубку.

— Та ось цим.

Він покрутив її в руці.

— Знайшов колись. Зручна штука. Не іржавіє, не гниє.

Майкл злегка потягнув за верхню частину.

— Можна відкрити, залити… і видно, скільки всередині.

— Для зберігання — користі мало. А от як перо — саме те.

Він усміхнувся.

— У місцевого коваля наконечник зробив. Горлав, щоправда… але зробив.

Берт знову зазирнув у зошит.

— Ти це… давно ведеш?

Майкл знизав плечима.

— З підліткового віку. Кого бачив. Як поводяться. Як убити. Усе не запам’ятаєш.

Майкл завмер. Повільно втягнув повітря носом. Насупився.

— Зачекайте…

Він підвівся й підійшов до краю.

Унизу все було спокійно — багаття догоряло, решта спали.

Майкл піднявся навшпиньки, вхопився за край обломленого даху й подивився вдалину.

Завмер.

— О… Боже мій…

— Що там? — одразу озвався Берт.

— Майкле?

— Та не мовчи ти! Що побачив?!.. Твою ж… зараза, дай подивитися!

Майкл не відповів.

Берт ступив ближче, визирнув з-за його плеча —

…і теж завмер.

Удалині, над лісом, піднімалися стовпи диму. Чорні. Густі. Занадто багато.

— Там… — тихо видихнув Берт.

Майкл стиснув зуби.

— Занадто багато диму… — прошепотів він.

Кінець розділу.