«Не зупиняйся»

Розділ 4 – «Не зупиняйся»

— Кг… кг… кг!.. — унизу, біля багаття, хтось закашлявся уві сні.

Пожежа була далеко, але вітер усе одно доніс сюди важке, горіле повітря. І сморід. Майкл уже не бачив ні багаття, ні людей навколо. Перед очима спливало інше. Жар. Нестерпний жар. Вогонь. Тріск палаючої деревини. І рука його матері, що смикалася у вогні під обваленим дахом власного дому.

— Прокидаємося! Швидко, живо! — загорлав Майкл і різко почав спускатися вниз.

Берт, який стояв із роззявленим ротом, відсахнувся й ледь не зірвався слідом.

Люди, так і не встигнувши до пуття відпочити, у паніці піднімалися, озиралися на всі боки, ніби небезпека могла вискочити з будь-якого кута. Майкл змінився в обличчі. У голосі більше не було ні торговця, ні колишнього мисливця. Лише жорсткість.

— Швидко зібралися. На запитання часу немає. Ми й так тут засиділися. Підемо через міст.

Група поспіхом гасила багаття, затоптуючи жар, збирала речі. На хлопчиська, якого витягли з-під завалів, намагалися не дивитися — обходили стороною.

— Ну! Чого возитеся, як сонні мухи? Виходимо!

— Та чого ти так зірвався? Що сталося? Бачиш же — збираємося. Загрози поки немає…

— Командувати, бачу, ти вмієш… — буркнув Берт, спускаючись униз. Потім подивився вдалину й уже тихіше додав: — Хоча він має рацію. У нас мало часу.

Коли вони вийшли назовні, розмови стихли самі собою. Над лісом підіймалися чорні стовпи диму. Занадто густі. Занадто близькі. У багатьох одразу опустилися погляди. Хтось повільно сів на коліна. Хтось тихо вимовив ім’я матері. Майкл дивився на них кілька секунд. Потім заговорив уже спокійніше:

— Часу на тугу немає. Треба йти. Затримаємося — станемо наступними.

Він розвернувся й пішов уперед, обережно ступаючи по уламках, із хлопчиком на спині.

— Бездушний… — дзвінко крикнув хтось. — Там наш дім. Їм треба допомогти…

Майкл зупинився. Повільно обернувся.

— Я бездушний? — спокійно запитав він. — Я не бездушний. Але й не безмозкий.

Майкл перевів погляд удалину, на дим.

— Сара не дурна. Якщо встоїть — упорається. Якщо ні — виведе, кого зможе.

— Дорога назад займе день. А з хаосом у лісі й тварюками, що біжать назустріч, — і того більше. Якщо й дійдемо, то ці варвари натовпом розмажуть і не помітять. А вас, молоденьких, прямо там і…

Видихнувши, Майкл продовжив уже рівніше:

— Хто хоче — може повертатися. Я йду в поселення Воронів. Треба готуватися до біженців. І до оборони. І це при тому, що там усі ледве на ногах стоять через хворобу.

Гострий погляд пройшовся по кожному невдоволеному.

— Чи в когось є кращий план?

Голови були опущені, біль стискав груди, підживлюючи невдоволення й незгоду, але Майкл мав рацію. Відповісти було просто нічим.

— Цю частину руїн я знаю. Сам дійду, — додав він і вже хотів іти далі, але ззаду почувся невпевнений голос:

— Є… пропозиція…

Майкл обернувся. Це був провідник Лука.

— Ну?

— Я зі знахарками і двома недосвідченими вартовими — Морганом та Артуром — піду в поселення Воронів через напівзруйнований міст. Треба попередити людей… і донести трави.

Від напруження густа слина стала грудкою в горлі, і він ковтнув.

— А ти з рештою допоможеш тим, хто встиг піти з табору. За стінами ти досвідчений мисливець… Так у нашого народу буде більше шансів вижити й бути в безпеці.

Під кінець голос у нього майже зник. Майкл мовчав кілька секунд. Потім тихо вилаявся:

— Чорт із вами…

— Як ви там казали? Упертий, як Тету? Оце якраз про вас.

Обережно опустивши хлопчика на землю, він кинув із підсумка мішечок із травами Луці.

— Загубиш — з-під землі дістану.

Потім озирнувся:

— Саймоне, Берте, Касе, Рольфе. Сподіваюся, правильно імена назвав. Ви зі мною? З хлопцем згодні?

— Ти вже не раз рятував наші шкури за ці дні, — сказав Саймон. — Я з тобою.

Берт мовчки кивнув. Решта, навіть сперечаючись, розділилися в думках, але зробили, як було сказано. Група швидко розділилася.

— На зруйнованому мосту дивіться не під ноги, а більше вгору, — додав Майкл услід.

Молоді підхопили хлопчика й побігли в бік мосту. Лука зі знахарками — за ними. Решта повернула до лісу.

— Треба піднятися на будівлю, — сказав Майкл уже на ходу. — Якщо звірота рвоне через ліс, вона не повинна нас почути. Нам пощастило, що вітер поки в інший бік.

— Почекаємо трохи. Якщо вогонь не перекинеться на ліс — почнемо прочісувати.

Група рушила вздовж руїн. І тут Майкл помітив дивину. На гілках висіло щось металеве. Іржаве. Легке. Погойдувалося від вітру й тихо дзвеніло. Звір, що було метнувся з кущів, смикнувся від звуку, різко звернув і зник між будинками.

— Хммм…

— Дивно… Дуже дивно.

— Що саме? — запитав Берт.

— Те, що нас не наздогнали ті, хто йшов за нами вночі.

Він озирнувся на дорогу, потім на ліс.

— Ми ж пройшли тут зовсім небагато…

На секунду замислився.

— А може, вони й не за нами гналися.

— У сенсі? — не зрозумів Кас.

— Може, думали, що Сара пішла з нами. А коли зрозуміли, що її немає, — повернули назад.

Він подивився в бік диму.

— Тоді все стає на свої місця.

І знову тиша. Усі стихли, вслухаючись у шерех у руїнах збоку.

— Берте, ти помітив?

— Що?

— Залізяччя.

— Ну помітив. І що?

— Треба зібрати таких побільше й розвісити вздовж дороги. Коли будемо повертатися, звіроти буде менше.

Берт усміхнувся.

— Оце голова… А я не допер… — обернувшись до молодих, він крикнув: — Гей! Натяк зрозуміли?

Ті закивали й почали збирати все, що могло дзвеніти.

— А ми поки поліземо нагору, — сказав Майкл.

Молоді тут же взялися розвішувати залізяччя на гілках. Тихий дзвін поплив вулицею.

— Не боїшся? — неголосно запитав Кас у Рольфа, поки вони йшли до будівлі.

— Звісно, боюся, — відповів той. — Але звіроті зараз не до нас. Їм би самим шкури врятувати…

— Хоча… може, й справді варто було йти з Лукою.

Минуло кілька годин. Ліс так і не загорівся. З третього поверху, де стіни частково обвалилися, було видно, як тварини вибігають із лісу. З різних боків. Безладно.

Наче мурахи з розворушеного мурашника.

— Яблучко будеш? — гукнув Кас Майкла, повертаючись разом із Рольфом.

— Де дістали? — огризнувся Майкл. — Ви там що робили — жерти шукали чи залізо вішали?

Але рука все одно потягнулася до яблука.

— У зруйнованій будівлі знайшли, — знизав плечима Кас. — Там купа всякого мотлоху… банки, залізяччя, кістки тварини… і дерево росте. Фруктове. Трохи запаслися.

Кас усміхнувся.

— Удгалла його знає, скільки нам тут ще стирчати.

Він простягнув яблуко. І цієї миті все сталося дуже швидко. Майкл різко смикнувся вперед, схопив Каса за голову й із силою втиснув його в підлогу, сам падаючи поруч. Свист. Стріла пролетіла в кількох кидках від голови хлопця й із глухим ударом увійшла в стіну. На секунду всі завмерли. Майкл повернувся на бік і втупився в стрілу. Знайома. Такі висіли в Сари. Біля каміна. Поруч із луком. Майкл стиснув зуби.

— Ти там зовсім із глузду з’їхала?! — крикнув він, не підводячись.

— Майкл? — донеслося знизу. — Ти що там робиш? Ти мав уже бути біля свого поселення.

Майкл видихнув.

— Допомагаю тобі.

Кілька людей обережно підвелися й підійшли до краю. З лісу виходила Сара.

— Це всі? — крикнула вона, піднімаючи погляд угору. — Решта де?

— Решта в табір пішли!

Сара махнула рукою. З лісу почали виходити люди. Старі. Молоді. Поранені. У багатьох за спиною були набиті торби… Ті, хто встиг піти.

— Іду! Спускаюся! — крикнув Майкл.

Повернувшись до Каса, він кілька разів поплескав його по плечу.

— Живий?

Хлопець тільки кивнув, усе ще не до кінця розуміючи, що сталося. Група, яка залишилася з Майклом, швидко спустилася вниз. Рольф, Кас і знахарка Елен одразу розбіглися — шукати своїх серед тих, хто вийшов із лісу. Майкл пішов просто до Сари.

Та стояла трохи осторонь, спираючись на лук. Обличчя сіре, очі втомлені, але тримається.

— Добряче вас потріпало… — сказав Майкл. — Скільки залишилося?

Сара важко видихнула.

— Не знаю… Сам бачиш. Думаю, і половини немає. Людей сто… може, сто двадцять…

Майкл кивнув.

— Що сталося? Чому табір горить? Вас переслідують?

— Та не поспішай ти… Дай дух перевести…

На секунду вона заплющила очі, продовжила.

— Я сама не до кінця зрозуміла… Як ви пішли — усе стихло. Ненадовго.

— А потім… почався кошмар.

Вона натиснула на лук, той злегка прогнувся.

— Кхемари з’явилися всередині табору. Не зовні — всередині.

Майкл насупився.

— Не металися… Били точно. По вартових. По стінах. Наче знали, куди йти.

— І поки ми з ними вовтузилися… хтось відчинив ворота. На світанку.

Майкл повільно видихнув.

— І люди Стренда прорвалися?

Сара кивнула й провела рукою по обличчю.

— Далі все як у тумані… Пам’ятаю, як мене волокли по землі… потім порожнеча.

— Отямилася від холодної води. Залишки варти стримували натиск. Сказали — йти.

— Кого змогла — зібрала. Решта… тягнуть час.

— Мда… — тихо сказав Майкл. — Вдало ми розвернулися…

Він розвернувся, підійшов до іржавого жовтого автобуса й легко застрибнув на дах. Озирнувся. Люди стояли хто де. Хтось плакав. Хтось просто сидів на землі. Ніхто не слухав.

— Слухаємо! Усі слухаємо!

Нуль реакції. І раптом — різкий голос:

— Усі, хто хоче вижити, — слухаємо!

Це була Сара. Люди почали обертатися.

Майкл кивнув і заговорив:

— Я бачу, ви втомилися. Сил ні в кого немає.

Він обвів поглядом натовп і після паузи продовжив.

— Серед нас старі. Діти. Поранені.

— Я знаю, у багатьох там залишилися рідні.

— І ви хочете повернутися, але не можете.

— Тож скорботу залиште Удгаллі.

Тихіше, але жорсткіше:

— А те, що залишиться, — тримайте в собі. Нехай це вас рухає.

Кілька людей підняли голови.

— Нас надто багато. Швидко до поселення Воронів ми не дійдемо.

— Короткий шлях через міст — поганий варіант. Відкрито. Міст крихкий.

— Підемо в обхід. Через старе покинуте поселення Воронів.

— Там є розібрані вози. Трохи їжі. Це дасть нам шанс.

— Дійдуть не всі.

Тиша стала важчою.

— Але якщо залишимося — не дійде ніхто.

Він подивився на задні ряди.

— Ті, хто йдуть останніми, — зривайте металеві пастки, які ми вішали. Нехай шлях за нами не буде порожнім, а наповниться живністю з лісу.

Майкл зістрибнув з автобуса.

— Кілька хвилин віддихайтеся — і вирушаємо.

— Усі чули?! — різко крикнула Сара, яка стояла прямо, ніби сили повернулися.

— Старі — вперед! За ними діти! У хвості — ті, хто може тримати зброю!

Вона пройшлася поглядом по людях.

— Дивимося в обидва!

Тепер її голос тримав усіх. За кілька хвилин колона рушила. Попереду — кілька мисливців. Із ними — Майкл і Сара. Решта — слідом. Повільно. Але без зупинок.

— Я рада, що ти тут, Майкле… — тихо сказала Сара, не збавляючи кроку. — Але ти так і не пояснив, що ви тут робили. Якби ви йшли нормальним темпом — ви б не побачили дим і не повернули назад…

Майкл почухав кучері, видихнув і почав розповідати, що сталося за останні дні. Чи то щоб скоротати шлях, чи то щоб не дати Сарі піти в думки. Надвечір колона вийшла до річки. Недалеко від напівзруйнованого мосту. Люди зупинилися, збилися в купу, чекаючи рішення.

— Це не привал, — голосно сказав Майкл. — Відпочинемо на тому боці. Якщо розслабитеся зараз, уже без доброго відпочинку не зрушимо.

Піднявши із землі довгу гілку, Майкл подивився на річку.

— Беремо такі ж. Ідемо через воду. Перевіряємо дно.

— Тут місцями неглибоко. Трохи вище коліна.

— Це зіб’є слід.

Обвівши людей поглядом, він заговорив голосніше.

— Ідемо групами. Стежимо одне за одним. Не поспішаємо.

Сара мовчки стала поруч із ним.

— Не розслабляємося, — додав Майкл уже тихіше. — Справжні проблеми попереду.

Групами по десять людей вони почали переходити. Вода була холодною. Течія — слабкою, але підступною. Кожен крок — навпомацки.

Із судомами в ногах, невеликими зупинками й болем у колінах та ступнях — перейшли. Коли вибралися на берег, відійшли трохи далі й влаштували привал та ночівлю. Без багаття.

— Саро, ти куди? — гукнув Майкл.

Та вже йшла між людьми. Зупинялася. Дивилася. Говорила.

— Тобі теж треба відпочити, — сказав Майкл, наздоганяючи її. — Інакше звалишся.

Сара не зупинилася.

— Переодягаємося й ділимося їжею, — говорила вона, проходячи між групами. — У мокрому не спимо. Якщо в когось нічого немає — ділимося.

Повторювала це знову й знову.

— Іди відпочинь, — сказав Майкл. — Я сам пройду.

— Не треба жалості… — різко відповіла Сара. — Я впораюся.

— Та яка тут жалість? — роздратовано кинув він. — Мені тебе завтра на собі тягти?

Сара зупинилася. Кілька секунд стояла мовчки.

— Пробач… Я просто втомилася.

Після цього відійшла в центр і опустилася на землю серед інших. Довкола було тихо: страх, сором, голод, холод близької ночі. Ніхто не знав, що буде завтра.

Ніч минула важко. Сара прокинулася однією з останніх. Майкл уже був на ногах — роздавав вказівки й допомагав ховати тих, хто не пережив ніч. Поранені. Ослаблені. Копати було нічим, тому могили складали з каміння — невеликі, тихі. Це була важка ніч. І якби в людей залишалися сили — ніхто б усе одно не спав.

Сара підвелася. Машинально намацала в кишені яблуко й насупилася — не пам’ятала, щоб клала його туди. Потім згадала. Кас. Вона стиснула яблуко в долоні й пішла до Майкла.

— Ще раз… пробач за вчорашнє. І дякую, — сказала Сара.

Розламала яблуко навпіл і простягнула половину Майклу.

— Куди далі?

Майкл узяв яблуко, кивнув у бік лісу:

— Далі — через болота. Там недалеко. І вийдемо.

Сара завмерла.

— Ти що, останні воронячі мізки розгубив?!

Кілька людей обернулися. Вона понизила голос:

— У болотах водяться Тумарги. Ми там усі поляжемо.

Майкл спокійно доїв шматок яблука.

— Ага. І ті, хто нас переслідує, подумають так само…

— Тому не підуть. Я знаю, що роблю.

Сара замовкла.

— Зараз головне — огляд, — продовжив він. — Промити рани, перев’язати, щоб не пахло кров’ю.

— Ідемо строго за мною. В один ряд. Тихо.

На збори пішло кілька годин. Оглянули одне одного, перев’язали поранених, поділили залишки їжі. І тільки після цього рушили. Майкл ішов попереду. Ліс зустрів їх вологим холодом, і майже одразу почалися болота — в’язкі, зелені, живі. Запах гнилі й сирості стояв у повітрі. Кожен крок давався важко. Але Майкл рухався впевнено. Вода під його ногами майже не видавала звуку. Він зупинився, жестом покликав Сару й показав на дерево. Глибокі рвані сліди — кігті. Великий звір. Сара насупилася. Майкл підняв руку вище. На висоті, серед гілок, було щось прив’язане — червоно-зелена пов’язка, закріплена на металевому штирі. Мітка. Майкл приклав палець до губ. Потім указав уперед, зняв арбалет зі спини, озирнувся й перевірив, чи повторили інші. Зброю підняли не всі. Але почали.

І в цю мить ліс розірвав звук — рев. Глухий. Важкий. Він прийшов звідти, куди вказував Майкл. Туман здригнувся й почав густішати, розповзаючись землею. Те, що ще секунду тому виглядало як купа листя, піднялося. На задні лапи. Масивне тіло, злипле з багнюкою і рослинністю. Паща розкрилася — занадто широко. І воно рушило вперед. Просто на Майкла.