«Ціна шляху»

Розділ 5 — «Ціна шляху»

Величезний кошлатий звір, зарослий мохом і листям, завбільшки з трьох, а то й чотирьох коней, мчав просто на Майкла. Формою він нагадував ведмедя, але був надто величезним і неправильним для звичайного звіра.

— Фррр!

З колони полетіли стріли. Кілька влучили в ціль, але тварюка навіть не сповільнилася.

— Фррр!

Майкл підкинув арбалет і вистрілив. Стріла ввійшла точно в око. До зіткнення залишалося всього кілька кидків, коли звір раптом рухнув у болото. Брудна вода зметнулася хвилею, накривши все довкола. Майкл ледве втримався на ногах.

Різко настала тиша. Туман почав густішати, стаючи важким і в’язким. У роті з’явився дивний присмак, що щипав язик.

— Не дихайте… — почав Майкл.

Закінчити він не встиг.

Рев розірвав стрій. Із середини колони, без жодного сплеску, звір вирвався з болота й одним ударом відкинув людей убік. Хтось рухнув у багнюку, хтось кинувся тікати, хтось одразу почав грузнути в трясовині. Крики змішалися з плескотом води й дзвоном тятив, а за секунду звір знову зник.

З гілки зірвалося щось важке й гепнулося в багнюку біля ніг Сари та Майкла.

Шматок тіла.

Кас.

— Стріляйте! Бийте! — закричала Сара, натягуючи тятиву.

Крик прокотився колоною, але разом із ним прийшла паніка. Стрій остаточно розвалився. Майкл завмер, розуміючи, що все пішло зовсім не так, як розраховували.

Поруч пролунав новий сплеск. Звір виринув біля тіла Каса, зімкнув пащу й миттєво зник у болоті.

Паніку вже неможливо було зупинити. Люди бігли, падали, стріляли навмання. Стріли йшли в туман і в’язку рідину. Біля краю болота тварюка з’явилася знову. Пролунав новий удар, але цього разу кілька стріл усе ж влучили. Звір рвонув назад у трясовину.

Крики ставали гучнішими. Бігти було нікуди, а туман усе сильніше глушив звуки й приховував рух.

Майкл змусив себе зібратися.

Секунда тиші.

І раптом — поблизу сплеск за спиною.

Удар відкинув Майкла в дерево. Повітря миттєво вибило з грудей, перед очима потемніло. Звір ударив не кігтями, а лапою, просто змітаючи з дороги, і знову зник.

Сара стояла з луком у руках. Пальці тремтіли. Довкола панував хаос: крики, туман, багнюка. Майкла ніде не було.

— Що робити… — прошепотіла Сара.

Думки плуталися.

— Стійте! Не біжіть! Стріляйте! — знову закричала вона.

Голос зірвався, але майже ніхто вже не слухав.

І раптом із глибини лісу долинув спів — чистий, дзвінкий, спокійний для цього місця. Слова тягнулися, ніби самі пливли крізь туман.

— Не дихайте туманом… не біжіть…

За ним пролунали інші голоси — гучніші й упевненіші.

Звір виринув просто перед Бертом. Брудний, утиканий стрілами, з кривавою слиною на іклах. Стріли знову засвистіли в повітрі.

Берт упав на спину, намагаючись утримати спис перед собою. Тієї ж миті звір кинувся вперед із розкритою пащею й усією вагою насадився на древко.

Тумарг смикнувся й завмер.

Настала тиша. Кілька митей ніхто не рухався. Було чути лише важке дихання вцілілих. Туман поволі почав осідати.

Коли повітря трохи прояснилося, стали видні наслідки бійні. Болото перетворилося на кладовище. Тіла лежали в багнюці — розірвані, розкидані. Хтось загинув від кігтів звіра, хтось — від стріл своїх же людей. Із каламутної води стирчали руки, обличчя наполовину тонули в рідині. Поранені ледь чутно стогнали.

— Майкл?..

— Це ж Майкл!

З дерев швидко спустилася дівчина, слідом ще шестеро. Незнайомці зупинилися, оглядаючи болото й уцілілих.

— Що ви тут забули? Хто ви такі? — різко запитав один із них.

Сара відповіла не одразу. Голос тремтів від утоми:

— Я Сара. Із поселення Зеленої Трави. Це мої люди… А ви хто?

Дівчина ступила вперед.

— Я Олівія. Це Павло, Натіан, Давид, Харетон і Алекс.

Один із хлопців насупився:

— Олівіє, не варто незнайомцям називати наші імена.

Потім перевів погляд на Сару:

— Ми з Воронів. Що ви робите на наших землях? І чому поруч Майкл?

Сара зробила крок уперед, намагаючись говорити рівно:

— Ми рятуємося. Плем’я Кісток спалило наше поселення. Майкл допомагає нам.

— Не тут, — різко перебив Павло, оглядаючи болото. — Тумарг міг бути не один. Піднімаємося.

Ніхто не сперечався. Хтось намагався витягати тіла, хтось ішов із порожнім поглядом, не помічаючи нічого довкола. Майкла підхопили Павло й Натіан.

За пів години дісталися місця, про яке Майкл раніше згадував лише побіжно. Сара зупинилася. Довкола не було ні будинків, ні укриттів.

— Ми прийшли, — сказав один із Воронів.

Піднявши лук, хлопець вистрілив угору. Стріла зачепилася за щось у гіллі, пролунав скрип, і з дерев почав опускатися настил із дощок і канатів.

Сара підняла голову й тільки тепер зрозуміла, що весь цей час дивилася не туди. Високо серед листя ховалося ціле місто: переходи, платформи, підвісні мости й дерев’яні будинки.

Це був прихисток Воронів. Той самий, про який говорив Майкл.

Але дивуватися вже не залишилося сил. Усередині збереглися тільки страх, біль і порожнеча.

Зате тут було безпечно.

У кам’яних чашах розвели вогонь. Поранених розмістили в дерев’яних будинках. Люди були голодні, але ніхто не наважувався просити їжу.

Майкл лежав непритомний біля багаття.

Сара зібрала вцілілих і вже збиралася повертатися по загиблих.

— Ти куди? — зупинила її Олівія.

— Як куди?! Люди залишилися там! Їх треба поховати!

Олівія похитала головою.

— Помилка вже була — іти через болото. Друга помилка — повертатися. Ще трохи, і ховати буде нікого. Та й кому, якщо підеш. Подбай про живих.

Ненадовго повисла тиша.

— Нас учили: на болотах мертвих краще не чіпати. На запах крові прийдуть інші тварюки. Ви ледве впоралися з одним Тумаргом.

Сара стиснула кулаки.

— Це не ми туди пішли. Нас повів Майкл. Усі ці жертви… через нього.

Олівія важко зітхнула.

— Можливо. Але Майкл — досвідчений мисливець. Якщо повів через болота, значить, іншого виходу не бачив. Або помилився.

Погляд ковзнув по змучених людях.

— Я взагалі здивована, що ви змогли зайти так далеко. А якби вас наздогнали? Або ви вийшли б на відкриту місцевість? Тоді прилетіли б птахи Оксіс. Падальники Удгалли. Після них навіть кісток не залишається.

Сара нічого не відповіла.

— Краще допоможи з їжею. І своїх людей підключи. Роботи вистачить усім.

За спиною спалахнув вогонь.

Павло кинув щось у полум’я. Дим піднявся вгору — спершу червоний, потім зелений, потім знову червоний.

— Що це? — запитала Сара.

— Сигнал, — відповіла Олівія. — Так ми повідомляємо табір, що потрібна допомога.

Сара насупилася:

— Яка допомога? У вас же епідемія.

Олівія різко повернулася:

— Яка ще епідемія? Звідки це?

— Майкл казав. Прийшов до нас по трави. Хотів обміняти їх на ліки.

Обличчя Олівії змінилося миттєво.

— Давиде! Харетоне! Павле! Натіане! Алексе! Швидко сюди!

Дівчина зірвалася з місця й кинулася до Майкла.

— Де?.. Де вона?..

Опустившись поруч, Олівія почала судомно оглядати речі.

Павло й Натіан підбігли слідом.

— Рюкзак! Старий шкіряний рюкзак! Де він?!

Голос тремтів усе сильніше.

— Треба знайти його. Обов’язково.

Тривога знову почала розповзатися табором.

Сара підійшла ближче.

— Сядь, — жорстко сказала вона. — Заспокойся. Рюкзак уже, найімовірніше, в таборі. Майкл подбав про це.

Олівія ніби втратила останні сили й повільно опустилася на землю. По щоках потекли сльози.

Сара кілька секунд мовчала, потім тихо промовила:

— Поплач. Легше стане.

І тільки зараз стало особливо помітно: перед нею сидів не воїн, а дитина шістнадцяти років.

Майкл лежав непритомний біля багаття, а надвечір ліс поступово стих. Напруження потроху слабшало. Люди сиділи біля вогню, хтось дрімав, хтось просто дивився в порожнечу, не знаходячи сил навіть на розмови.

Олівія заснула поруч із Майклом. Навіть непритомний, Майкл давав відчуття безпеки — майже як колись батько.

Виснажені й поранені люди почали засинати ще до заходу сонця. У таборі було чути тільки тріск багаття, хрипке хропіння, ухання сов і тихі голоси дозорних:

— Я не сплю… не сплю…

Хтось нервово смикав ногою, хтось постукував пальцями по дереву, не помічаючи цього.

Для Воронів і вцілілих із Зеленої Трави ця ніч запам’ятається назавжди.

— Сара!.. — Майкл різко смикнувся, намагаючись підвестися.

На грудях хтось лежав.

Прикривши рукою світло багаття, Майкл вдивився в обличчя поруч і здивовано видихнув:

— Олівія?..

Дівчина здригнулася, протерла очі й швидко підвелася.

— Майкле… ти отямився!

— Де ми?.. Уже в поселенні? Сара жива?

Спроба підвестися закінчилася спалахом болю в спині. Майкл ледве не рухнув назад.

Олівія швидко підтримала його й подала води.

— Ні. Це старий тренувальний табір.

Майкл важко вдихнув.

— Багато загинуло?..

— Не знаю, скільки вас було спочатку. Зараз залишилося близько сімдесяти.

Майкл замовк.

Занадто багато.

Перед очима одразу постали обличчя тих, хто пішов за ним.

— Довго я був непритомний? Хтось приходив із табору?

— Ніхто не приходив. Ми були на випробуванні… і пройшли його.

На обличчі Олівії з’явилася слабка усмішка.

— Я отримала перше перо.

Це була перша усмішка за весь час, і Майкл мимоволі зачепився за неї поглядом.

— Нам треба додому… терміново додому…

Слова почали плутатися. Запитання повторювалися знову й знову.

Олівія насупилася.

— Полеж. Я зараз повернуся.

Дівчина швидко побігла до Сари.

Та міцно спала, і розбудити її вдалося не одразу.

— Що сталося?..

— Потрібна знахарка. З Майклом щось не так.

Сара миттєво прийшла до тями.

Разом вони знайшли літню жінку серед сплячих.

— Уже в дорогу?.. — пробурмотіла та спросоння. — Ноги цього не витримають…

— Ні. Треба оглянути Майкла.

Жінка важко підвелася й повільно підійшла до багаття.

Огляд тривав недовго.

— Диво, що вижив, — тихо сказала знахарка. — Після таких ударів зазвичай не піднімаються.

Пальці обережно торкнулися спини.

— Жар. Усе посиніло.

Повисла коротка пауза.

— Потрібні трави й п’явки. Пішло зараження.

Знахарка подивилася на Олівію.

— Уже марить. Якщо не зайнятися зараз — до ранку не доживе.

Важко видихнувши, жінка повернулася до Сари.

— Не подумай поганого… Я не в образі на Майкла. Своє вже прожила.

Пальці стиснули долоню Сари.

— І ти пробач його. Ворон зробив усе, що міг.

Вона відпустила її долоню.

— А я піду… сил немає.

Розбудили ще кількох Воронів. Швидко знайшли п’явок і зварили гарячу настоянку.

Працювали мовчки.

Жар вдалося збити, а дихання Майкла стало рівнішим.

Ніч знову поглинула табір.

Уранці людей розбудив запах бульйону.

Спіймали кролика й нашвидкуруч зварили юшку. Тепла їжа повернула трохи сил. Цього мало вистачити, щоб до заходу сонця дістатися табору Воронів.

Люди почали збиратися. Напівзогнилі вози довелося тягнути самим — тварин більше не залишилося.

Розбилися по парах і, стиснувши зуби, впряглися в голоблі.

Колона рушила через ліс.

Стежок майже не було. Гілки чіплялися за борти, коріння било по колесах, багнюка тягнула вниз.

Ворони й Сара йшли попереду, орієнтуючись за мітками.

— Ще трохи… майже прийшли, десь на два крики залишилося…

Тільки ці слова й змушували рухатися далі.

Майкл їхав серед поранених і майже не піднімав голови, але погляди відчувалися надто сильним тиском.

Важкі.

Осудливі.

— Через нього половина колони в болоті залишилася… тепер ще й тягнути доводиться…

Шепіт навмисне не приховували.

Нерви в усіх були на межі.

— Дійшли!..

Крик луною прокотився колоною.

Ліс закінчувався.

Попереду відкрився ставок, а за ним — широка ущелина з масивними воротами. На стінах уже стояли Лука, Морган і Артур.

Олівія підняла дерев’яний свисток.

Короткий різкий звук розрізав повітря, дивовижно точно повторюючи клекіт хижого птаха.

Варта миттєво пожвавилася.

Ворота почали відчинятися.

Людей із Зеленої Трави прийняли без зайвих запитань. Підхоплювали поранених, приносили воду, допомагали йти.

До воза підбігла жінка.

— Майкле!

Погляд одразу здригнувся.

— Живий… дістався…

Кетрін не знала, що зробити спочатку — обійняти чи оглянути рани.

— Ти сильно поранений?..

Майкл підняв голову.

Сонячне світло лягало на ущелину теплим помаранчевим кольором. Схилами тягнулися стежки й мости. Будинки висіли над прірвою, а в глибині гримів рідний водоспад.

Цвіли вишні.

Повсюди стояв знайомий запах.

Дім.

— Я вдома… Дістався… як і обіцяв, — слабо всміхнувся Майкл.

— Досить, — пролунав чоловічий голос. — Зараз не до цього.

До воза підійшов міцний чоловік років п’ятдесяти. На шиї висіло намисто з кольорового пір’я й пташиних кігтів.

Калеб.

Вождь Воронів.

— Калебе… — хрипко промовив Майкл. — Трави дійшли? А хлопчик?..

Калеб уважно подивився на нього.

— Про це й поговоримо.

Повисла коротка пауза.

— Бери Сару.

Вождь розвернувся.

— Чекаю вас на раді Сірого Крила.

Насилу вибравшись із воза й спираючись на Кетрін, Майкл попрямував до Сари.

Та стояла трохи осторонь, розглядаючи поселення.

Будинки на деревах ще можна було уявити.

Але це місце виглядало інакше.

Тепле. Живе. Світле.

— Саро, — тихо сказав Майкл. — Ходімо. Нас чекають.

Кетрін затримала його за руку.

— Я буду тут.

— Подбай про людей.

Узявши палицю, Майкл повільно пішов уперед.

Далі йшли мовчки вздовж струмка.

Шум води заглушував думки.

Нарешті Майкл зупинився.

— Пробач.

Слова далися важко.

— Я знав, що без жертв не обійдеться… але не таких.

Погляд опустився вниз.

— Мені справді шкода.

Сара нічого не відповіла.

Попереду з’явилася дерев’яна платформа з канатами й важелем.

Майкл став першим.

— Тримайся.

Канати натягнулися, і платформа повільно пішла вгору вздовж водоспаду. Холодні бризки били в обличчя.

На середині підйому рух зупинився.

За стіною води відкрився прохід.

Усередині чекав кам’яний коридор і величезні ворота з металевими фресками птахів.

Сара завмерла, не в змозі відвести погляд.

— Поки не скажуть — мовчи, — тихо попередив Майкл.

Двері розчинилися.

Перед ними відкрився високий зал, висічений просто в скелі. Світло падало згори крізь отвір у стелі, освітлюючи центр приміщення. На колонах горіли смолоскипи.

У глибині височіла статуя людини з крилами й маскою. У руках — скляна посудина, в яку тонкою цівкою стікала вода.

Крапля за краплею.

— Проходьте, — пролунав голос Калеба.

Слідом почали збиратися інші старійшини.

Рада Сірого Крила.

— Думаю, зібрання можна вважати відкритим, — промовив Калеб.

Крок уперед.

— Майкле.

Тиша в залі стала важкою.

— Будучи одним із пер Сірого Крила, ти ухвалив необдумане рішення. Довірив життєво важливі трави чужинцю, приніс загрозу в наш дім і привів сюди хлопчика з Міста Порожніх.

Сара ледь помітно здригнулася.

— Така поведінка неприпустима. Але, зважаючи на допомогу людям Зеленої Трави…

Вождь обвів поглядом раду.

— Ми вирішимо, яким буде твоє покарання.

Потім погляд зупинився на Сарі.

— Підійди.

Скляна чаша в руках статуї наповнилася до країв, потім повільно опустилася.

«Буммм»

Вода пішла в отвір у скелі.

«Тсссссс-іїїї»

Усім селом рознісся протяжний клич, схожий на пташиний.

Коли чаша піднялася назад, вона вже була порожньою.

Серце Сари забилося сильніше.

Говорити не можна.

Але й стояти на місці — теж.

Кінець п’ятого розділу.